Публіцистика Замятіна є найменш вивченою областю його літературної творчості. Досі про Замятіна-публіциста написано катастрофічно мало і найбільше число “білих плям” в дослідженні його спадщини перепадає саме на публіцистику. Разом із романом “Мы”, статті Замятіна вже на початку 20-х років оголошуються “пасквільними” та “контрреволюційними”, чужими ідеалам революції, а в 1936 році, вже після його від'їзду в еміграцію, в Малій Радянській енциклопедії про нього пишуть як про “буржуазного письменника”, що “малює картину, що абсолютно спотворює радянську дійсність”. Це було останнє видання, в якому згадувалося ім'я Замятіна та його твори. Після цього протягом довгих десятиліть його творчість фактично замовчувалося в Радянському Союзі, і практично жодних спроб вивчення його творчої спадщини не здійснювалося. Поодинокі згадки його імені зустрічаються в дослідницьких роботах з історії літератури та журналістики 20-30-х років, та й ті лише в тиз випадках, коли це вкрай необхідно. Його публіцистика трактувалася дослідниками лише з негативного боку, найчастіше згадувалася стаття “Я боюсь”, в якій, за словами К.А.Федіна”, Замятін “Прочитав заупокійну молитву російській літературі”.
В п'ятдесяті-сімдесяті роки вивченням творчої спадщини Замятіна займаються переважно дослідники російської еміграції та іноземні спеціалісти. Їхні роботи стали початком визнання його як одного з великих російських класиків ХХ століття (поряд з М.Булгаковим та І.Бабелем). В 1955 році в Нью Йорку, у видавництві імені Чехова вийшла книга його статей та спогадів “Лица”. Вона стала першою збіркою, в якій було опубліковано більшість публіцистичних творів Замятіна, написаних у 20-30 роки. У вступній статті до цього видання, написаній анонімним автором та названій “От издательства”, була вперше здійснена спроба проаналізувати та узагальнити його публіцистику, і в кінці автор робить висновок, що “Лица” Замятіна роблять зрозумілим те, що зараз він більше відомий емігрантам, аніж радянським читачам. Друге видання “Лиц” було здійснене в 1967 році. В ньому вже набагато більш детально та глибоко розглядається його публіцистика в контексті літературного процесу 20-30 років. У цьому виданні дві статті присвячені Замятіну: вступна “Лица и хари”, написана М.Коряковим, та стаття-післямова “Евгений Замятин и советский период русской литературы», написана В.Бондаренком. Автор останньої статті уважно проаналізував статті Замятіна, звернув увагу на особливості його творчого методу.
Найповнішою роботою про творчість Замятіна є до сих пір єдина наукова біографія, яку опублікував у 1968 році в Лос Анджелесі відомий американський дослідник Алекс Майкл Шейн. Велика праця Шейна включає детальний опис життя та творчості Замятіна. Багато уваги автор приділяє його публіцистиці, використовуючи для порівняння приклади з радянської періодики тих років. Одною з позитивних рис цієї монографії є наявність бібліографії публіцистики Замятіна – найповніша з усіх до сих пір написаних. В ній зібрані як усі твори самого Замятіна, так і все, що було написано про нього в Радянському Союзі та за кордоном до 1968 року.
Найзначнішою, напевно, подією у дослідженні творчості Замятіна за кордоном став вихід зібрання творів письменника, четвертий том якого, надрукований у 1988 році, містить практично всі відомі роботи Замятіна в області публіцистики та літературної критики. Але, на жаль, головним недоліком цього видання стала практично повна відсутність будь-яких коментарів та зносок, що затруднює роботу дослідників.
У 60-ті роки в СРСР поступово починають з'являтися поодинокі публікації про творчу спадщину Замятіна, перевидаються деякі написані ним у 20-ті роки критичні статті. Але самі твори не перевидаються. Як і раніше, вважалося, що вся післяреволюційна творчість Замятіна просякнута “ворожим ставленням до революції, глибоким песимізмом”. Його стаття “Я боюсь” оголошується “зверхньою”, такою, що оцінює сучасну літературу з позицій “чистого мистецтва”. Замятіна навіть називають “одним усіма забутим критиком”, який писав про “літературу високого рангу” та про “літературу спрощеного змісту, розраховану на величезні верстви”. У 70-ті роки ставлення до Замятіна стає більш позитивним, і тепер його розглядають лише як письменника, що “не зрозумів революційну дійсність”.
Перше видання публіцистичних творів Замятіна відноситься до 1987 року, коли О.Михайлов здійснив публікацію статті “М.Горький” в газеті “Литературная Россия”. Тоді з цих спогадів були вирізані найбільш різкі та неузгоджені з державною ідеологією моменти, важливі для цілісної оцінки Замятіним особи Горького. В тому числі, наприклад, з ідеологічних міркувань у публікації відсутня розповідь про допомогу Горького багатьом особам, заарештованим ЧК і слова про те, що Горький зробив все, щоб урятувати Миколу Гумільова – він добився цього, але більшовики поспішили стратити поета. “Я ніколи не бачив Горького в такому роздратуванні, як у ту ніч, “ – згадує Замятін. Михайлов написав і вступну статтю до цієї публікації, що стала фактично першою спробою дослідження публіцистики Замятіна в Радянському Союзі. В тому ж році було опубліковано дослідження Н.Прімочкіної про історію літературних взаємин Горького та Замятіна, в якому аналізуються деякі зразки замятінської публіцистики. Але найзначніший внесок у справу повернення Замятіна здійснило видання однотомника його творів у 1988 році в московському видавництві “Книга”. В ньому зібрана майже вся публіцистика Замятіна, є детальна післямова М.О.Чудакової та коментарі Є.Барабанова – перша серйозна спроба проаналізувати тексти Замятіна. З тих пір з'явилося багато однотомників його творів, здійснені газетні та журнальні публікації більшості його статей, але окремих робіт з його публіцистики немає і досі, а паризький період творчості Замятіна практично не вивчається і є найменш дослідженим. На думку І.Шайтанова, його можна визначити формулою “Не написав нічого значного”. З цим не погоджуються інші, хоча Шайтанов наводить нібито неспростовні докази про те, що сам Замятін в “Автобіографії” писав, що не зміг би нічого написати, якби не повернувся до Росії, і що, приміром, Н.Берберова в книзі спогадів “Курсив мой” пише, зокрема, і про те, що Замятін “ні з ким не знався, не вважав себе емігрантом і жив з надією за першої можливості повернутися додому”. З думкою Шайтанова та Берьерової дозволили собі погодитися також автори статей у згадуваних вище “МСЭ», «БСЭ» та «Краткой литературной энциклопедии», а також у словнику «Русские писатели». Автор монографії про Замятіна Л.Шишкіна, приміром, взагалі нічого не пише про цей період, обмежуючись двома короткими реченнями: «У 1931 році Замятін виїжджає за кордон. В 1937 році помер у Парижі». Але це, напевно, найбільш рідкісне формулювання; зазвичай автори використовують спогади Берберової, щоб виправдати формулу «неважливості» паризького періоду у творчості Замятіна, хоча існує велика кількість спогадів про нього, здійснені публікації його листів тих років, з яких стає ясно, що Замятін працював в еміграції дуже напроужено і написав багато цікавого, особливо це стосується його роботи з кіносценаріями, а публіцистика тих літ дуже цікава та своєрідна, і якщо навіть існує думка, що вона «незначна» – то від незнання особливостей цього підсумкового періоду творчості Замятіна.
Завантажити реферат