Тільки протягом Другої світової війни, приблизно 100 000 сербів і чорногорців було вислано з Косово і Метохії, така ж кількість албанців з Албанії була переселена на їхні місця. Після війни, тодішній югославський режим заборонив 1683 сербським сім’ям у поверненні у Косово і Метохію до своїх домівок.
Тенденція зростання албанського населення була офіційно зафіксована у 1961 році, коли перепис зареєстрував 646 605 албанців, або 67,1% від загального населення Косово і Метохії. Після 1961 року, це демографічне явище набуло драматичних змін. Тільки в період між 1968 і 1988 роками через виїзд слов`янського населення з Косово і Метахії, більш ніж 700 населених пунктів стали етнічно чистими. Згідно переписів 1971 і 1981 років доля албанців у населенні Косово і Метохії складала вже відповідно 73,7% і 77,5%. Аналіз проведений у 1991 році, що базувався на оцінках Центру Демографічного Дослідження (албанська спільнота бойкотувала перепис) свідчив на користь великого зростання кількості албанців, яка склала 1 607 690 чоловік, або 82,2% від загальної сукупності населення Косово і Метохії, тобто приблизно 16.5 відсотків від населення Республіки Сербія.
Очевидно, на тлі прогресивного росту албанського населення в 1961-1991 роках серед сербів і чорногорців відбувався зворотний процес. Їх кількість зменшилась не тільки у відносному, але також і в абсолютній величині. Якщо у 1961 році у Косово і Метохія мешкало 264604 сербів і чорногорців або 27,40% від загальної кількості населення, то у 1991 році їх кількість впала до 214 555, тобто до 11% від загального населення Косово і Метохії.
Після Другої світової війни комуністична влада Югославії прийняла Закон, що забороняє повернення сербів і чорногорців, хто лишив Косово, сподіваючись посилити довіру албанської національної меншості до нового режиму. Але цього не сталося. Албанські сепаратисти змушували сербських і чорногорських власників земельних ділянок, будинків та іншої власності лишати Косово і Метохію. Відповідно до офіційних даних, приблизно 400 000 сербів і чорногорців лишили Косово і Метохію за останні 40 років.
Повоєнна Югославія була побудована на федеральному принципі як держава-союз народів з однаковими правами і забезпеченням всіх прав національних меншостей. Відповідно до Конституції Федеративної Народної Республіки Югославії 1946 року, Войоводині був наданий статус області, насамперед по історичних причинах, і Косово передавалася Метохія. Розходження в стані Войоводини та Косово і Метохії, виражене в назвах "Область" і "Край", протрималося до 1963 року, коли був введений термін "Автономна Область".
Прийняттям Конституції 1974 року, структура керування в автономних областях стала ідентичної з тим, що було у Республіці Сербії, що означало, що область набувала статус краю (Автономний край Косово і Метохія набував прерогативи держави усередині держави). Оскільки рішення на федеральному рівні приймалися на основі консенсусу, то на додаток до голосів шести республік тепер потрібна була згода двох країв. Це був парадокс, що два краї часто голосували проти позиції їхньої держави - Республіки Сербії, невід'ємною частиною якої вони формально були. До того ж на додаток до Конституції Республіки Сербії, краї мали також їхні власні Конституції. Згідно зі статтею 280 своєї Конституції, Автономний край Косово і Метохія мав фактично рівні права з будь-якою республікою Югославії і навіть мав право укладати міжнародні угоди у сфері міжнародного політичного, економічного, культурного й іншого співробітництва. Це пояснювалось розвитком багаторічного співробітництва Косово і Метохії з Албанією Енвера Ходжи (обмін візитами, лекторами і книгами, результатом чого була сепаратистська ідеологічна обробка проти Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії).
Політичні представники албанської національної меншості зайняли найвищі позиції в державі, партії й інших колективних органах управління. Значний політичний діяч Сінан Хасані, член албанської національної меншості, був Президентом Президентської Ради СФРЮ з 15 травня 1986 року до 15 травня 1987 року. Хоча край не мав права на самовизначення, але воно було зарезервовано за народами, безпосередньо складаючими СФРЮ.
Проте, навіть цей високий рівень автономії і національних прав не задовольняв албанських сепаратистів. У 1981 році, вони організовували руйнівне сепаратистське повстання, основне гасло якого був "Косово-республіка" (сепаратистські демонстрації повторялися декілька разів до 1989 року). Гасло "Косово-республіка" складає базисну стратегію Албанського сепаратизму - перетворення Автономного Краю Косово і Метохії у республіку, що мала би право на відокремлення і згодом до анексії її Албанією. Албанські сепаратистські лідери в Косово і Метохії не зацікавлені правами національних меншостей узагалі, навіть менше в правах людини і фундаментальних свободах, але відкрито і вимагають незалежну державу. Широко відомо, що міжнародні документи не надають національним меншостям право створювати їхні власні держави і виходу зі складу існуючої держави. Курс албанських націоналістів міг привести лише до порушення територіальної цілісності Югославії, створення двох албанських держав, а в перспективі до реалізації ідеї єдиної “Великої Албанії”.
Нова Конституція Республіки Сербії була прийнята в 1990 році відповідно до діючого правового механізму за участю законних представників албанської національної меншості. Це подолало параліч Республіки Сербії, що на той час функціонувала як держава, складена також із двох квазідержав. Конституція 1990 року надала територіальну і культурну автономію Войоводині та Косово і Метохії, але без атрибутів держави (статті 108-112). Вони мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, використання мови, здоров'я і соціального захисту тощо. Устав — найвищий правовий акт Автономного краю, а його органами влади є Асамблея, Виконавча рада (уряд) і адміністративні органи. (Відповідно до документів другої зустрічі ОБСЄ — Конференції по людському виміру у Копенгагені 1990 року, члени національних меншин мають тільки право встановлювати локальні або автономні адміністративні органи). Відповідно до Конституції, Республіка Сербія гарантувала найвищий рівень, тобто автономію для Косово і Метохії та Войоводини, передбачені в міжнародних документах, ратифікованих Югославією. Відповідно до документів ОБСЄ, прийнятих у Копенгагені, члени національних меншин, з свого боку, зобов'язані бути лояльними до держави, чиїми громадянами вони є (стаття 37).
Конституція Союзної Республіки Югославії, проголошена 27 квітня 1992 року, гарантує повну рівність усім громадянам незалежно від їхньої національності, мови, релігії, політичного або будь-якого іншого переконання. Політика національної рівності — базисний політичний і конституційний принцип югославської держави, третю частину населення якої репрезентують національні меншини. Отже, із 144 статей Конституції Югославії, одна третя частина присвячена правам національних меншин та людським і цивільним правам. Статті 46 і 47 спеціально присвячені національним меншинам і гарантують їм право на освіту й інформацію їхньою батьківською мовою, також як і право утворювати освітянські та культурні організації й асоціації. Стаття 48 гарантує право національних меншин підтримувати міжнародні відносини в Югославії і поза її межами з представниками своєї нації в інших державах і приймати участь у міжнародних неурядових організаціях, але не на шкоду Югославії або однієї з республік, що входять до її складу.
Завантажити реферат