Русь-Україна в період політичної єдності Київської держави

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.

Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вер­шини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.

Останній період характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та еко­номічний застій.

Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.

У 980 р., в результаті жорстокої боротьби між братами, най­менший син Святослава Володимир став єдиновладним князем Русі. Він прибрав до своїх рук усі землі батька І продовжив збирання решти східнослов'янських племен навколо Києва. Провів ряд воєнних походів, відбивши в поляків ЧервенськІ міста — Перемишль, Белз, Червен та ін. Підкорив в'ятичів І радимичів. Держава за Володимира стала найбільшою в Європі І простяглася від Карпат до Кавказу й Волги. Отже, за князя Володимира було завершено об'єднання східнослов'янських зе­мель в єдину державу.

Однією з головних проблем для Руської держави лишалася боротьба з кочівниками. І захист своїх земель Володимир розумів правильніше й ширше, ніж його попередники. Він підго­тував для захисту своїх володінь з боку Степу цілу систему фортець-укріплень, валів, ровів.

Для управління державою Володимир замість племінних правителів повсюди посадив своїх синів, а біля них поставив довірених людей, які були за порадників. На зміну родопле­мінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави.

Для зміцнення зв'язків між окремими частинами держави і міжнародного визнання Володимир запровадив єдину, спільну для всієї Русі релігію. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення насе­лення Київської Русі. Запровадження християнства мало прог­ресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, дуже зріс ЇЇ авторитет в Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Після кількох років міжусобиць київський престол зайняв один з синів Володимира Ярослав (1019—1054 рр.). Він ще послідовніше й глибше продовжив державотворчу політику Володимира. Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проб­лемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. Він здійснив успішні походи проти Польщі, прибалтійських на­родів і остаточно розгромив печенізькі орди. Ярослав багато зробив для утвердження Києва в ролі головного політичного осередку країни. Він виступив ініціатором упорядкування зако­нодавства: створив перше писане зведення законів Київської Русі — «Руську правду». Цей кодекс яскраво висвітлив харак­тер Київської Русі як ранньофеодальної держави. Впорядкова­на, забезпечена законами Русь була широко відомою серед тодішніх держав, які шукали приязні І прихильності Великого князя Київської держави.

Завдяки розуму та енергії Володимира і Ярослава полі­тичний організм Руської землі склався І зміцнів. Доба їх кня­зювання позначена посиленням держави, зміцненням ЇЇ кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням госпо­дарства, торгівлі, культури. У роки правління Володимира та Ярослава Русь досягла найвищого піку свого розвитку.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. київським князем став його син Ізяслав, який фактично правив із своїми братами князем чернігівським Святославом і Всеволодом переяславським. У 1072 р. вони зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Правда Ярославичів” — загальнодер­жавний кодекс юридичних норм. З часом між ними почалися суперечності, шо було свідченням політичного дроблення дер­жави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 3073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093, рр. А в кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізясла-вич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Для нормалізації своїх відносин і органі­зації боротьби з половцями вони в 1097 р. скликали в м. Любечі з'їзд князів, на якому було остаточно закріплено пере­розподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження полІцентричної форми державної влади.

За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Уста­ву» або доповненню до «Руської правди» було дещо обмеже­но свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв'язки, особ­ливо з Візантією,

Певною мірою зміцніли позиції Київської держави і за на­ступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 рр.), який у своїй внутрішній І зовнішній політиці до­тримувався заповітів батька. Але в цілому прогресуюча со­ціально-економічна еволюція суспільства нашої держави дру­гої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу фео­дальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київ­ської Русі.