Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського

У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кіль­кох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була за­хоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Про­тягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Бу­ковину.

В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на При­дніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—!356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Черні­гове-Сіверщи ну, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські вій­ська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви,

Ще раніше, за князя ГедимІна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.

Населення цих територій не чинило опору литовським кня­зям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях пра­вила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі— Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались авто­номними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж збе­регла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюва­них князями—членами литовського великокнязівського роду.

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за кня­зювання Ольгерда намагалась встановити свою владу І над ПІвнічно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Москов­ського князівства, позиції якого зміцніли після КуликовськоЇ битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого вхо­дили й загони з українських та білоруських земель, розгро­мило ординські війська хана Мамая.

Де занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союз-»ика Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запо­бігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружу­вався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Поль­щі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, україн­ські та білоруські землі.

Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність україн­ських і білоруських земель від Литви збільшилася, посили­лось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київ­ське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських зем­лях литовські феодали і католицька церква.

Позиції Польщі в Литві зміцніли І після розгрому 15 лип­ня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який ви­знав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміні­стративний поділ, зростав вплив католицької церкви.

Все це спричинило до активізації руху опору проти поль­ських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті ВІтовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в бит­ві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.

Але боротьба проти полонізації українського і білорусько­го населення не припинилась. НайрІшучІше боролися Смо­ленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осто­ронь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльськї та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний про­тест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.

У свою чергу, завдяки підтримці польських феодалів, ли­товський уряд у 50-х роках XV ст. взяв курс на повну лікві­дацію автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє Існу­вання.

У 1458 р. за київського князя Семена Олельковича пра­вославна церква України та Білорусі була відокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.

В 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства. ЗемлІ-воєводства поділяли­ся на повіти, в котрих управляли старости. Посилилась експлуатація населення, яке поступово перетворювалось на кріпаків унаслідок зростання феодального землеволодіння. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю феодала та навко­лишніми залежними селянами. Ведення господарства теж тісно було пов'язане з посиленням панщини. В 1557 р. шлях­та домоглася свого виняткового права на землю. Виник новий тип господарства — фільварки, орієнтований на виробництво хліба на продаж. Подальше посилення експлуатації селянства українським земель у складі Литви викликало загострення класової бо­ротьби. У липні 1431 р. вистудили селяни Белзької землі, в 1431—1434—селяни Бакотської землі на Поділлі.

Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. україн­ських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Всі ці виступи були жорстоко придушені,

Отже, протягом XIV—XVI ст. на українських землях у складі Литви відбулися істотні соціально-економічні зміни. СамЇ ж землі поступово перетворювалися в провінцію Польсько-Литовської держава.