Певну картину життя національних меншин взагалі і німецької національної меншини зокрема, а також діяльності органів влади створюють брошури: “Первое всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 8–11 января 1927 года”.(6), “Второе всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств (27–30 ноября 1930)”(7), "Национальная политика ВКП(б) в цифрах"(8), також книги Буценка А. "Радянське будывництво серед нацменшостей УСРР"(9), Постишева П. "Національне питання в реконструктивний період"(10), Глинського А. "Досягнення й хиби в роботі серед національних меншостей"(11) та "Национальные меньшинства на Украине"(12), Попова М.М. "Національна політика радянської влади"(13), Скрыпника Н. "Культурное строительство в СССР"(14), Ряппо Я.П. "Народня освіта на Україні за десять років революції"(15), Хоменка А. "Населення України (1897–1927рр.)"(16), Гіршфельда А. "Міграційні процеси на Україні"(17), Авдієнка М. "Загальне навчання на Україні. Стан і перспективи"(18).
Ці видання не є безпосередньо корисними у плані відкриття нових сторінок історії німецької національної меншини у 20–30-ті рр. ХХ ст Але вони дають можливість скласти об’єктивне уявлення про політичну атмосферу того часу в країні, про основні тенденції у суспільному житті. Читаючи пожовклі сторінки цих книжок ніби знову поринаєш у ті далекі часи політичних баталій, суспільних потрясінь і жорстокого терору, розгорнутого Сталіном та його оточенням. У статистичних звітах ми бачимо прояви жахливих наслідків громадянської війни, голодоморів 1921–1922рр. та 1932–1933рр. Навіть офіційні дані, що були, ймовірно, фальсифіковані, говорять нам про масове знищення населення України у цей час(19). На сторінках цих книг часто зустрічаються посилання на політичні процеси того часу над так званими "ворогами народу". Ці процеси нагадують середньовічні полювання на відьом, коли численні жертви страчувалися за найневірогіднішими наклепами. А іноді навіть взагалі без будь-яких причин.
Вся ця література занадто заідеологізована. З кожної сторівнки злітають лозунги, автори з піною на губах вигукують заклики знищувати "ворогів народу", "націоналістів та шовіністів". Цей терор стосувався і німецької національної меншини.
Лише на деяких зі згаданих вище книжок варто зупинитися більш докладно. Досить цікавими є роботи Глинського А. "Досягнення й хиби в роботі серед національних меншостей" та "Национальные меньшинства на Украине". Ці книги майже однакові за своїм змістом, але книга видана українською мовою доповнена переліком головних законів ВУЦВК та РНК УСРР за 1927–1930рр. в питаннях національних меншостей. На відміну від російськомовного варіанту, дана монографія містить аналіз проробленої роботи на більш глибокому рівні і викриває деякі хиби національної політики радянської влади з точки зору автора, яка, треба думати, співпадає з точкою зору влади (інакше у ті часи просто не могло бути). Наявність критики досить рідкісна для тогочасної публіцистики, що вже почала у той час потрапляти під прес комуністичного режиму. Але всеж книга, як і всі тогочасні видання , заідеологізована і написана під сильним впливом сталінської доктрини комуністичної пролетарської держави де терор і диктатура пролетаріату (а насправді невеличкої купки партійної еліти) були головними методами керівництва цією державою.
Тези доповіді А.Буценка на IV Cесії ВУЦВК Х скликання опубліковані у книзі "Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР" теж варті наокремий розгляд. Доповідь сама по собі не містить цінного фактичного матеріалу. У ній лише у загальних рисах дається оцінка зробленого протягом років радянської влади у галузі роботи з національними меншинами.
Основний наголос, зрозуміло, зроблено на класовій боротьбі, на знищенні куркульства та буржуазії як класу. Коротко дається характеристика стану кожної з національностей. Особливо цікаві додатки у цій книзі, що вміщені у кінці: "Цифровий матеріал про національні меншості УСРР". У додатках знаходиться ряд таблиць, які викликають зацікавлення: “Таблиця №1: Національний склад населення УСРР (за даними перепису 1926 р.). Міське, сільське населення, разом”, “Таблиця №2: Розподіл нацменнаселення по національних селах та змішаних селах (у%)”, “Таблиця №11: Охоплення школою дітей нацменшостей”, “Таблиця №12: Письменність нацменшостей (у%) за даними 1926р.”, “Таблиця №14: Нацмендрук (книжки та періодика)”.
Статистичні дані у цих таблицях не лише оформляють уявлення про стан життя та культурний розвиток німців в Україні, а й дають можливість вписати ці уявлення у контекст історичної епохи та порівняти їх з життям інших меншин. Це дає змогу більш конкретно змалювати нам загальну картину розвитку німецької національної меншини в Україні.
У 30-ті роки ХХ ст. національні меншини і німецька нацуіональна меншина зокрема опинилися у досить складному становищі. У цей час Сталін починає поступово згортати заходи у галузі національної політики. У його плани зовсім не вписувалася та демократична атмосфере, що панувала у стосунках між різними національними меншинами, тому єдиним можливим кроком була заборона взагалі говорити на цю тему. Було оголошено, що національне питання вирішено, а всі ті, хто згадує про нього та про проблеми у сфері життя національних меншин, є "ворогами народу", "націоналістами", ".шовіністами" (а до німців ще й прилип епітет "фашисти", бо у цей час Гітлер розпочав свою бурхливу діяльність).
Німецька національна меншина у передвоєнні роки постраждала особливо сильно. Поряд з поляками та іншими "націоналістами" вони опинилися під молотом шовіністичної компанії, що розпочалася потужними ударами з заяв радянсько-партійного керівництва республіки про "шкідництво різних націй". Саме це керівництво і стало у перших ешелонах компанії по боротьбі з німецькими, польськими та іншими націоналістами.
У цей час вже ніхто не досліджував проблему національних меншин. Бло не до того. Її закрили, розпочавши масове знищення народів. Наприкінці 1941– на початку 1942 рр. вже в умовах німецько-радянської війни завершилася депортація німців з України. Цими подіями завершується визначений нами нами перший період (20–30-их років ХХ ст.) у який була написана досить широка гама публіцистичної літератури з теми нашого дослідження. У воєнні та перші повоєнні роки практично не було написано нічого через цілком зрозумілі причини, які ми не будемо тут пояснювати.
До другого періоду ми включили праці, що написані дослідниками історії СРСР у період з ІІ половини 50-х років по ІІ половину 80-х років. Це період так званих "відлиги" та "застою". У 50-ті роки був шанс зробити значні зміни у політичному та суспільному житті держави. Але інерція була такою великою, що фактично зміни відбулися лише ззовні. Змінилися вивіски, ширми: терор замінили на залякування, концтабори замінили на психіатричні лікарні. Але суть системи залишилася тією ж самою– лицемірство, брехня, приховування правди як про минулі події, так і про тогочасну дійсність. В таких умовах перекручення у історичній науці досягли такого рівня, що ми не скоро зможемо з’ясувати правду і написати більш-менш об’єктивну історію.
Завантажити реферат