Люблінська унія

З старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнім джерелом її культури; органі­затори нової освіти намагались поновити старі зв'язки, щоб, спираючися на грецький сзіт, протидіяти латинсько-польській пропаганді. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих тор­гових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови “Адельфотес”, складений учнями під проводом архієпископа Арсенія (1591). Грецьку мову студіювали і великим захопленням, і всі визначні письменники не тільки вільно з неї перекладали, але вміли по-грецьки й говорити. В якій пошані була грецька мова, видно з заповіт; гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі записи на утримання грецьких учителів. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням і звертали на неї меншу увагу — щойно пізніше довелося цю хибу виправити, Навчання мало літературний характер. Після вивчення основ гра­матики “учаться до більших наук приступаючи — до діалектики і риторики, а ці науки по-словенськи перекладено у львівській школі і руським язиком списано — діалектику і риторику і інші філософ­ські письма, що належать до школи”. Головне завдання школи було приготувати нових духівників, учителів і письменників, що словом і письмом могли б послужити громадянству у “посполитій справі”. Цю мету школа досягнула. Львів випустив цілий ряд літературних видань — різні оди, панегірики, принагідні вірші, діалоги, що відгукувались на актуальні справи жит­тя. Молоді літератори займалися також перекладами з грецької мови, збирали і перевіряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли роз­горілася релігійна боротьба довкола унії, нові письменники виступили на ширше поле, відпираючи наступи католицько-польського табору.

. Братства своєю організацією провели сильніше з'єднання українського громадянства і піднесли його культурний рівень. Але у братській діяльності були також недоліки, що підкопува­ли основи громадянського життя. В релігійному житті взяли провід світські люди — це порушувало традиційний церковний порядок і дисципліну. Братства привласнювали собі право усувати священиків і самі вирішували різні церковні питання, навіть самі тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформації. Дуже тим відзначали­ся прихильники давнього ладу. Безнастанні суперечки братств з єпископами розбивали цілком церковне життя. До внутрішнього розладу немало спричинилися східні патріархи, що в своєму рефор­маційному запалі не знали стриму, не рахувалися з традицією, вно­сили в релігійне життя замішання. Братський рух не міг заступити правильної церковної організації, що спиралася на владу єпископів. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильні­ше, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли навіть не відбувалися сходини братів. Зв'язок між різними братствами також не був постійний і добре зорганізований; ні разу не скликано загального з'їзду всіх братств. Братства викликали в житті громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих організаційних форм.

Тому братський рух мав не тільки прихильників, але й ворогів. Навіть серед міщанства були одиниці, що не хотіли піддаватися під братський режим. Ще більше противників зустрічали братства між духовенством, яке було невдоволене з того, що світські люди занадто втручаються в духовні справи. Коли міщани з Гологір почали по-своє­му тлумачити Святе Письмо, імпульсивний львівський владика Бала­бан накинувся на них із словами: “Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма що тобі?” Владики з гіркотою констатували, що багато церков, нічим не визначних, діставало собі від патріархів право ставропігії і таким спо­собом втікало з-під влади єпископів. Зріст братської анархії спричи­нився немало до того, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.

Одночасно з парламентарною акцією право­славні виступили до боротьби на літературному полі. Католики та уніати словесною пропагандою намагалися закріпити здобуті пози­ції,— треба було відповідати на їх аргументи і зачіпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при ста­рій вірі і мусили оборонятися від безнастанних наступів. Головними центрами літературної полеміки спочатку був Острог, де найбільше було письменницьких сил, столиця Великого князівства Вільно, а та­кож Львів. У Вільні виступав Степан Зизаній, з походження галича­нин, що своє прізвище Кукіль за модою гуманістів змінив на грецьке. Людина гаряча і завзята, він хоч і не прийняв священства, проте за­любки виступав як проповідник — проповідував по церквах і міщан­ських домах, по торгах і шляхах, своїми завзятими виступами єднав собі багато прихильників. Він не рахувався з аргументами,— підняв протестантську теорію про “папу-антихриста”, був засуджений уніатським собором, оправданий православним; католики робили на нього засідки, так що одного разу, як жартували з нього, він комином мусив утікати з хати, щоб урятувати життя . Острог виставив двох сильних полемістів, що заховали свої імена під псевдонімами:

Усіх тих полемічних писань разом було небагато, ледве кілька де­сятків, деякі з них не попали до друку, а поширювалися тільки в ру­кописах,— але своєю актуальністю, запальним тоном, популярною формою приєднували собі пильних читачів і завзятих наслідувачів. Ця своєрідна публіцистика була сильною зброєю національного право­славного табору і допомогла йому опертися католицькому наступові.

Але протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії. В ни­зах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядові кола, як переслідують тих, що проти­ставляться наступові,— зростала ненависть до унії та католицтва і бажання за всяку ціну зберегти давню віру. Кожна спроба уніатів увійти між православних викликала негайну реакцію. Коли одного разу уніатські владики несподівано появилися у львівському монасти­рі св. Онуфрія, наляканий нарід ударив у дзвони і розворушив цілу околицю. Спроби притягнути православних міщан до оплат на като­лицьких ксьондзів викликали гострі виступи в різних галицьких мі­стечках (Городку, Янові). В Холмшині почалась відкрита боротьба між православними та уніатами. Братська організація входила дедалі глибше в маси і підтримувала їх опозиційні настрої. Одночасні селян­ські рухи робили це напруження ще гострішим.

Київський осередок. На переломі XVI—XVII ст. культурно-на­ціональна організація зосереджувалась у західних землях, головно в Галичині і на Волині. Наддніпрянщина, нищена татарами, залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина і життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло міщанство по ступкам, і справа православної ієрархії залишилась невирішена. Релігійний гніт тривав далі.

Серед таких обставин представники національного табору мусили дійти до переконання, що в умовах польської Речі Посполитої вони ніколи не зможуть досягнути яких-небудь прав. Це привело то­дішню інтелігенцію до крайнього рішення — зірвати з Польщею, а шукати захисту в Московщині. Ще в 1570-их роках львівське брат­ство вислало перше посольство до Москви і дістало вед царя значну допомогу; за його прикладом рік-у-рік різні монастирі і церкви поси­лали своїх посланців до царської столиці і ніколи не верталися з по­рожніми руками. Московщина заздалегідь єднала собі прихильників в Україні. Іов Борецький, зневірений щодо Польщі, пішов далі: в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб він прийняв Україну під свою владу. Московські політики відповіли відмовно — вони вважали, що справа ще не назріла до рішення. Але промосковські настрої вони підтримували старанно.