План.
1. Вступ.
2. Суперечність Переяславської Угоди.
3. "Березневі статті" - важливий правовий документ.
4. Висновок.
5. Література.
1. Вступ.
В історичній науці і до цього часу нема сталої думки, щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В "Статейному списку" боярина Батурліна протиставляеться "Московское государство и войска Запорожского Украина". Заява московського уряду про те, що Ян.-Казімір "клятву свою на чем присягал, переступил, а подданных, вас тем от подданства учения, вміщеносвободним", підтверджуе, що московський уряд визнав Україну в момент укладення договору свобідною державою. В офіційному советському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "воссоединение". Аналіз цих документів показуе щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову допомогу прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін. Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором.
2. Суперечність Переяславської Угоди.
В Уркаїні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавлюв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі. 1655 року Богдан Хмельницький казав польскому послові, Станіславові Любовицькому: ‘я став уже паном всіеї Русі і не віддам її нікому". Тут характерний вираз "уже", септо після договору з Москвою. Доказом незалежності України були численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами. Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий час. Пилип Орлик у "Виводі прав України" дав блискучу характеристику Переяславської угоди: "насильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенности України - урочистий союзний договір, заключенний між царем Олексієм і "станами" України. Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й ладна Україні. Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановленно твердої оцінки про те, що саме являло собою ця угода. Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:
1. Унія Ураїни з Москвою.
2. Васалітет.
3. Пропекторат.
4. Псевдопротекторат.
5. Мілітарний союз двох держав.
Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нацїї з усіма правилами вільної нації.
Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою депломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до ціловитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козатства, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.
У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужеземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.
На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль захисника і покровителя України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 році після обліку посольствами оттаманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до "бугорманів" та внутрішні зміни в самій отаманській Порті ця угода так і залишилась нездійсненою.
Значно популярнішим кандидатом на роль попровителя України був православний Московський цар. З початку повсстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати. Проте у 1653 році, коли українці стали погронзувати, що віддадуть перевагу таманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку. Приймаючи це рішення, московити також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти оттаманської імперії і взагалі розширити свої впливи.
Завантажити реферат