Ремесла та ремісники Київської Русі

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських моги­лах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здав­на також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітек­тура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успен­ський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Черні­гові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мо­стобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

Ремісники

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залеж­них селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали фео­далу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важ­ко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опі­ки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за профе­сійним принципом, утворювали спілки, що називалися дру­жинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, ви­робляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут реміс­ників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика ха­тина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жи­тел. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і пти­цю, займалися іншими видами сільськогосподарського ви­робництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечис­ленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачу­валися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники замож­них ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового за­непаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його реміс­ники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і роз­виток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжит­ку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен-. сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, мо­настирів з каменю і цегли. Великими замками були Київ­ський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість реміс­ників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамо­та для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти дер­жавної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром реміс­ничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золо­тарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець пев­ного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особ­ливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національ­ними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сіль­ських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зарод­ком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісни­ками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшару­вання всередині цехової організації. Майстри експлуату­вали підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майст­ри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахо­вої організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові існувала гос­пода підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських реміс­ників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрян­ській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця кате­горія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інте­ресів покупців.