Давньогрецька культура

Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-міноиської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстер­ності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія про­славила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напів­людину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критсь­кого царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійсь­кому археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.; середньомінойський—2200—1600 рр.до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н.е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яно­го — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на мате­рику та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.

Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодя­зів. Центральний зал — мегарон—був місцем багатолюдних зборів. Стіни па­радних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуго­вує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики пала­цу. «Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — •чоловіків з довгим волоссям і «пані» з тонкою «оси­ною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом переда­вання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески «забави з бика­ми». Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов'язаний з головним божеством — культом бика. Символ бика — це чоловічий початок, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак мінойському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом — володарем моря. Крит був сильною морською державою і пану­вав у всьому Середземномор'ї, збираючи данину з жителів островів Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.

Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.

При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображення­ми. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами.

Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А. а з XV ст. до н. е. з'являється нове письмо — лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.

З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Роз­винене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій сти­лізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До ХГУ—ХПІ ст. до н. е. ахейські ллеменні союзи досягай розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Міке-ни, як їх називає Гомер.

Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда із суворою симетрією, з прямокутним за­лом — мегароном, де знаходився вогонь. До найцікавіших архітектурних пам‘яток мікенської епохи належать царські усипальниці — толоси, або банні гробниці. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої гос­подарської діяльності та військових походів. Однією з останніх війсь­кових операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Гелеспонту. Троя була зруй­нована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троян­ська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.

Поеми «Іліада» та «Одіссея» є найбільш ранніми, що дійшли до нас, літера­турними пам'ятками античності, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер.

Епос пояснює причину війни — зневага, яку син троянського царя Пріама Паріс наніс спартанському цареві Менелаю: Паріс викрав у нього дружину — прекрасну Єлену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя «рясно-златих» Мікен, Агамемнона, греки-ахейці і виступили проти Трої. А втім, відповід­но до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому і у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом «найчарівншіій». Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афро-дітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парісу. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покрови­телькою Паріса і Трої. А принижені Гера й Афіна встали на бік греків-ахейців.