План реферату:
Біографія
Хто такий чорт.
Хлєстаков
Розгляд “Ревізора”
Чичиков
Сенс життя Чичикова
Мертві душі
Література
Біографія.
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом - у Ніглинської гімназії вищих наук. У 1828 році переїхав до Петербурга. З 1834 року - ад’ютант-професор по кафедрі загальної історії при Петербурзькому університеті.
Вже з початку своєї творчої діяльності Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманизму, широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяли розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та єтнографії України. Останні роки життя письменника були затьмарені духовною кризою.
Про Гоголя як мислителя написано дуже мало. З найвідомішних праць слід мати на увазі такі: Зеньковський В.В. Николай Васильевич Гоголь ( Париж, 1991), Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні ( Мюнхен, 1983), Мережковський Д.С. В тихом омуте ( “ Гоголь и чёрт” ).
Хто такий чорт.
“ Як виставити чорта дурнем” - це, за власним свідченням Гоголя було головною думкою усього його життя і всієї творчості. Вже “здавна я лише тим і заклопотаний, щоб після мого твору вдосталь насміялась людина над чортом” (лист до Шевирьова з Неаполя від 27 квітня 1847 року).
У релігійному розумінні Гоголя чорт є мистичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Гоголь , як художник, при світлі сміху досліджує природу цієї мистичної сутності, як людина, зброєю сміху бореться з цією реальною істотою: сміх Гоголя - боротьба людини з чортом.
Бог є нескінченне, кінець і початок сущного; чорт - заперечення Бога, а відтак, і заперечення нескінченного, заперечення всякого кінця і початку, чорт є почате і незакінченє, яке видається безначальним і безкінечним; чорт - нуменальна - вічна площина, вічна вульгарність. Єдиним предметом творчості Гоголя і є чорт. Саме в цьому розумінні, тобто як явище “безсмертної вульгарності людської”, що споглядається за всіма умовами місцевими і часовими - історичними, народними, державними, суспільними - явище - безумовного, вічного і всесвітнього зла; вульгарність sub specie acterni, “під виглядом вічності”.
.Гоголь першим побачив невидиме і найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а у безсиллі; не у божевільних крайнощах, а у надто поміркованій середині, не у гостроті і глибині, а у тупості і пласкості, вульгарністі всіх людських почуттів і думок, не у найбільшому, а у найменьшому. Гоголь зробив для моральних вимірів те саме, що Лейбніц для математики , - відкрив ніби диференціальне числення, нескінченно велике значення, нескінчено малих величин добра і зла. Він першим зрозумів, що чорт і є найменше, яке лише внаслідок нашої власної малості здається великим - найслабше, яке лише внаслідок нашої власної слабкості здається сильним . Гоголь першим побачив чорта без машкари, побачив його справжне обличчя, страшне не своєю незвичайністю, а звичайністю, паскудством; першим зрозумів, що обличчя чорта є не далеким, чужим, дивним, фантастичним, а щонайближчим, знайомим, взагалі реальним “людським, занадто людським” обличчям, обличчям на товпу, обличчям “як у всіх”, майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не насмілюємся бути самими собою і погоджуємося бути “як усі”.
Два головних герої Гоголя - Хлєстаков і Чичиков - два суто сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла - “безмерної вульгарністі людської”. За словом Пушкіна: То двох дияволів зображення були.
Хлєстаков .
.У Хлєстакова, крім реального людського обличчя, є “привід”. ”Це фантасмагорична особа - говорить Гоголь , - яка як облудний персоніфікований обман, щезла разом з трійкою Бог знає куди”. Герой “Шинелі”, Акакій Акакійович, так само, як Хлєстаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привідом - мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой “Записок божевільного” стає особою фантастичною, примарною - “королем іспанським Фердинантом VIII”. У всіх трьохвихідна точка одна і та ж: це - дрібні петербурзькі чиновники, знеособлені клітинки величезного державного тіла, нескінченно малі дроби безконечно великого цілого. Саме з цієї вихідної точки - майже абсолютного поглинання живої людської особистості мертвим позбавленним індівідуальності цілим - поринають вони в порожнечу, у простір і описують три різні, але однаково жахливі параболи: один у неправді, другий - у божевіллі, третій - у забобонній легенді. В усіх трьох випадках особистість миститься реальному запереченню відмовляючись від реального, мститься примарним, фантастичним самоствердженням. Людина намагається бути не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщина і у брехливому обличчі Хлєстакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що є в у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога: я - один, іншого подібного до мене ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все, - “я,я,я !” - як у нестямі кричить Хлєстаков.
.Епікурейське вільнодумство, відродження язичницька мудрість, принцип “життям користуйся, живий !” - скорочується у Хлєстакова у виречення нової позитивної мудрості: “Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи.” Як просто, як загальнодоступно ! Це звільнення від усіх моральних уз чи не перетвориться згодом на ніцшеанське, карамазовське: “немає добра і зла, все дозволено”. І тут і там - один початок: крила орла і крила мошки борються з одними і тими ж законами всесвітнього тяжіння.
.Привід росте, мильна бульбашка надувається, виграючи чарівною веселкою. “Та й що справді ? Я такий ! Я не подивлюсь ні на кого . Я говорю всім: Я сам себе знаю, сам”. ”Я скрізь, скрізь”. Ось нуменальне слово; ось уже обличчя чорта майже без машкари: він поза простором і часом майже, він всюдисущий і вічний. “У палац що не день їжджу. Мене завтра ж зроблять зараз фельдмарш .” (підсковзується і ледь-ледь не падає на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
До чого б дійшов він, якби не підсковзнувся ? Чи не назвав би себе, як кожен самозванец - самодержцем ? А, можливо, в наші дні не задовольнився б і царственним, взагалі жодним людським іменем і вже прямо назвав би себе “надлюдиною”, “Людинобогом”: сказав би те, що у Достоєвського чорт радить сказати Іванові Карамазову: ”Де стане Бог - там уже місце боже; де стану я там зараз же буде перше місце - де і все дозволено”. Адже це Хлєстаков майже і говорить, принаймі, хоче сказати, а якщо не вміг, то лише тому, що слів таких іще немає: “Я сам себе знаю, сам .я,я,я” . Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до самообоження, яке у хворій голові Поприщина дає божевільний, але все іще відносно скромний висновок: ”Я король іспанський Фердинанд VIII”, а у метафізичній голові Ніцше і нігіліста Кирилова, героя “Бісів”, - уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: ”Якщо немає Бога, то я - Бог !”.
Завантажити реферат