Український націоналізм є ідеологічною базою цілого ряду політичних і громадських організацій. Найчастіше до центру уваги громадської думки потрапляють УНА-УНСО, Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська християнсько-демократична партія, Народний рух України, Конгрес української інтелігенції, "Просвіта".
Російський націоналізм, як ортодоксальна ідеологічна доктрина, в тій формі, в якій він існує в Росії, не властивий жодній більш-менш впливовій українській партії. Як виняток, можна привести кримські партії ("Русская партия Крыма", "Русская община Севастополя", "Республиканская партия Крыма"), які здійснюють вплив на політичну ситуацію тільки на території півострова.
Особливість ситуації в українській політиці полягає в тому, що тут існує дуже впливова опозиція так званому "інтегральному українському націоналізмові" у вигляді пострадянського інтернаціоналізму політичних сил лівого спрямування. Ними проголошуються відомі вимоги надання російській мові офіційного статусу у Східних регіонах, більшої інтеграції з РФ. Завдяки тому, що електорат політичних сил лівої орієнтації зосереджений в основному в Східних регіонах України, тобто в російськомовному середовищі, термін "російський націоналізм" доводиться брати в лапки. Фактично напруженість тут існує між російсько- і україномовними прошарками населення, а не між росіянами та українцями.
Згідно з приведеною вище методикою на запитання: "Чи можливе розгортання в Україні масштабного українсько-російського міжнаціонального конфлікту по лінії саме міжетнічного (або мовного) протистояння?", можна дати категоричну відповідь, що ні, неможливе. З одного боку, політичні сили українського націоналізму займають у просторовому вимірі локальні позиції (це, насамперед, регіони Львівської, Тернопільської, Рівненської та Івано-Франківської областей), з другого - треба враховувати існування досить значної географічної відстані між Львовом - своєрідним "П'ємонтом" української ідеї - і Східним регіоном (Донецьк, Луганськ) - цитаделлю пострадянського інтернаціоналізму, що, зрештою, не виключає виникнення окремих конфліктних інцидентів на побутовому рівні.
У конфлікті "український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм" етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями у поглядах на стратегію розвитку суспільства, інтерпретацію минулого, концепцію відносин з Росією, НАТО, Західними країнами. Тобто конфлікт розгортається в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства, хоча він супроводжується звинуваченнями преси в "антидержавницькій" діяльності і відвертих образах. Неабияку роль при цьому відіграють установки лівого консерватизму в масовій свідомості.
Русинське питання виникло на грунті національної ідентифікації східнослов'янських поселенців Карпатського регіону. Проблему при цьому становить виявлення саме кількості русинів. Зарубіжні дослідники відзначають існування значного числа членів русинської громади. Наприклад, П. Магочий відзначає існування 1,2 мільйона русинів, куди входять 977000 у Закарпатській області України, 130000 у Пряшівщині (Словаччина), 80000 у Лемківщині (Польща) та 30000 у Воєводині в Хорватії). Водночас інші дослідники взагалі відмовляють русинам в існуванні власної міцної громади. Так, М. Панчук відзначає, що наприкінці 1993 року заявили про себе як русини 55 чоловік, а наприкінці 1994 р. - 96).
Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатська Русь, створена у 1938 р., вважалася маріонеточною за змістом і уявляла собою наслідок геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні - Товариство карпатських русинів - була заснована в 1990 р. її діяльності спочатку були притаманні культурологічні цілі, але розпад СРСР спричинив виникнення додаткових русинських організацій у Чехословаччині, Польщі та Угорщині. Зараз ці організації відмовляються від культурологічної діяльності на користь власне політичних вимог, а саме: визнання русинів як окремої національності; визнання русинської літературної мови; гарантування русинам усіх прав національної меншини у країнах, де вони проживають; у Закарпатті - визнання русинів домінуючою місцевою національністю. Відомо також, що у 1990 р. Товариство карпатських русинів закликало до повернення Підкарпатській Русі статусу автономії, яким вона користувалася протягом міжвоєнних років.
У цілому в українській суспільній думці існує негативне ставлення до намагань політичного русинства. На думку багатьох дослідників зараз політичне русинство існує лише у формі політичних ігор.
Найбільш конфліктогенною є кримськотатарська ситуація. Вона породжує цілий "букет" невирішених проблем, а саме: проблему історичного плану (незрозуміле, хто нестиме відповідальність за депортацію кримських татар і як ставити питання про матеріальну та моральну компенсацію за понесені збитки); проблему розподілу ресурсів (відсутність матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення та улаштування); проблему доступу кримських татар до власності і землі на півострові, тенденцію до анклавізації при розселенні кримськотатарської спільноти); комплекс проблем політичного характеру (певна закритість кримськотатарських громадсько-політичних організацій, негативне ставлення місцевого населення і влади до претензій з боку кримськотатарської спільноти). Врешті-решт, на вирішення вищезазначених проблем негативно впливає загальна криміналізація Кримського півострова.
Зараз ситуація певною мірою контролюється. Цьому сприяють: прагнення лідерів кримських татар дистанціюватися від радикальних проросійських політичних сил на півострові і зайняти проукраїнську позицію; відсутність проявів ісламського фундаменталізму у кримськотатарському середовищі; відсутність зовнішньополітичних суб'єктів, зацікавлених у можливій ескалації напруги; певне дистанціювання кримських татар від місцевого криміналітету.
Незважаючи на все це, сама проблема продовжує існувати. На жаль, підтверджується практика, що вже стала драматичною за радянських часів: закріплюється стійке уявлення, що питання, пов'язані з національними інтересами кримських татар, знаходяться на узбіччі інтересів центру, який більше цікавиться питаннями розподілу ЧФ і нейтралізації впливу Росії на Крим. Все це свідчить про те, що загроза виникнення міжнаціонального конфлікту в Криму буде залишатися найближчим часом досить значною.
Завантажити реферат