‘Сутність зовнішньої політики
ідентична політиці внутрішній.
І внутрішня, і зовнішня політика є
боротьба за силу, яка модифікується
лише різними умовами, що
складаються у внутрішній і
міжнародній сферах.’
Г. Моргентау
Проблема, яку я маю розглянути і зробити свій висновок — проблема співвідношення внутрішньої політики і зовнішньої є досить складною, — недарма існує безліч теорій, думок — традиційних і нових, визнаних і таких, що взагалі важко сприйняти, щодо цього питання. Не випадково багато хто з дослідників вважає її однією з найважливіших у теорії міжнародних відносин.
Представники різних шкіл розуміють цю проблему по-різному. Отже, я розгляну найвідоміші з трактовок і висловлю власну думку.
Прибічники політичного реалізму вважають, що зовнішня і внутрішня політика, хоч і мають єдину сутність, — яка в кінцевому рахунку зводиться до боротьби за силу, — тим не менш складають принципово різні сфери державної діяльності. На думку Г.Моргентау зовнішня політика визначається національними інтересами. Національні інтереси об’єктивні, оскільки зв’язані з незмінною людською природою, географічними умовами, социокультурними і історичними традиціями народу. Вони мають дві складові: постійну — імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв’язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що відображає мову народу, його культуру, природні умови і т.п., лишається постійною. Тому внутрішні фактори життя країни (політичний режим, суспільна думка і т.і.), які міняються в залежності від різних обставин, не розглядаються реалістами як здатні вплинути на природу національного інтересу: зокрема, національний інтерес не пов’язаний з характером політичного режиму. Отже, внутрішня і зовнішня політика мають значну автономію відносно одне одного.
Напроти, з погляду представників ряда інших теоретичних напрямів і шкіл внутрішня і зовнішня політика пов’язані, і цей зв’язок є детермінованим. Є дві версії подібного детермінізму. Одна з них властива ортодоксальному марксизму, з позицій якого зовнішня політика є відображенням класової сутності внутріполітичного режиму і залежить врешті від визначаючих цю сутність економічних відносин суспільства. Звідси міжнародні відносини в цілому носять ‘вторинний’ і ‘третинний’, ‘перенесений’ характер.
Іншої версії детермінізму притримуються прибічники геополітичних концепцій, теорій ‘багатої Півночі’ і ‘бідного Півдня’, а також неомарксистських теорій залежності, ‘світового центру’ і ‘світової периферії’ і т.п. Для них по суті виключним джерелом внутрішнньої політики є зовнішні примуси. Так, наприклад, з погляду І.Валлерстайна, для того, щоб зрозуміти внутрішні суперечності і політичну боротьбу в тій чи іншій державі, її слід розглядати в ширшому контексті: контексті цілісності світу, що являє собою глобальну імперію, в основі якої лежать закони капіталістичного способу виробництва — ‘світоекономіка’. ‘Центр імперії’ — невелика група економічно розвинутих держав, — споживаючи ресурси ‘світової периферії’, є виробником промислової продукції й інших благ, необхідних для існування слаборозвинутих країн. Таким чином, мова йде про існування між ‘центром’ і ‘периферією’ відносин несиметричної взаємозалежності, що є основним полем їх зовнішньополітичної боротьби. Розвинуті країни зацікавлені у збереженні такого стану, тоді як країни ‘периферії’, навпаки, прагнуть змінити його, встановити новий світовий економічний порядок. В результаті, основні інтереси тих і інших лежать у сфері зоввнішньої політики, від успіху якої залежить їх внутрішній добробут. Значення внутріполітичних процесів, боротьби партій і рухів в межах тієї чи іншої країни, визначається тією роллю, яку вони здатні грати в контексті ‘світо-економіки’.
Ще один варіант детермінізму характерний для представників таких теоретичних напрямів, як неореалізм і структуралізм. Для них зовнішня політика є продовженням внутрішньої, а міжнародні відносини — продовженням внутрісуспільних відносин. Проте вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики відіграють не національні інтереси, а внутрішня динаміка міжнародної системи. При цьому, головне значення має змінна структура міжнародної системи: будучи опосередженим результатом поведінки держав, а також наслідком самої їх природи і існуючих між ними відносин, вона в той же час диктує їм свої закони. Таким чином, питання про детермінізм у взаємодії внутрішньої і зовнішньої політики держави розв’зується на користь зовнішньої політики.
В свою чергу, представники концепцій взаємозалежності світу в аналізі розглядуваного питання виходять з тези, відповідно до якої внутрішня і зовнішня політика мають спільну основу — державу. Професор Монреальського університету Л.Дадлей зазначає, що будь-яка суверенна держава має дві монополії влади. По-перше, вона має визнане і виключне право на використання сили всередині своєї території, по-друге, має тут легітимне право стягати податки. Таким чином, територіальні границі держави являють собою межі, в яких здійснюється перша з цих владних монополій — монополія на насилля — і за межами яких починається поле його зовнішньої політики. Тут закінчується право однієї держави на насилля і починається право іншого. Тому будь-яка подія, здатна змінити те, що держава розглядає як свої оптимальні границі, може викликати безлад і конфлікти. Межі застосування сили у границях держави завжди обумовлювались її можливістю контролювати свої віддалені території, яка, в свою чергу, залежить від військової технології. Оскільки сьогодні розвиток транспорту і удосконалення озброєнь значно скоротило державні витрати по контролю над територією, то збільшились і оптимальні розміри держави.
Стан другої монополії — стягання частини загального прибутку — також залежить від технологій, але від інформаційних. Доступність спеціалізованих ринків, експертної інформації, вищої освіти і медобслуговування дає громадянам ті переваги, яких вони не мали у звичайному селі. Будь-яке необдумане рішення у цій сфері — наприклад, раптове підвищення податків понад певних меж, здатне викликати конфіскацію сукупного прибутку громадян, має ризик викликати внутрішні конфлікти в країні. З цієї точки зору однією з причин розвалу СРСР стала його нездатність генерувати ресурси, потрібні для фінансування свого військового апарату.
Таким чином, для прибічників описаних позицій питання про первинність внутрішньої політики по відношенню до зовнішньої або навпаки не має принципового значення: на їх думку і та, і інша детерміновані чинниками іншого, насамперед, технологічного характеру. Держава вже не є єдиним учасником світової політики, і більше того втрачає основну роль в ній, а на передній план виступають міжурядові і неурядові організації, ТНК, політичні і соціальні рухи і т.п.
Завантажити реферат