Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом . Вони визнають закон правом незалежно від того , як оцінюється його зміст з моральної , етичної , релігійної , теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції . Але якщо вважати , що право являє собою лише ті норми , які записані в законі , то виходить ,що право- це виключно продукт діяльності державного законодавця . Саме він , законодавець , робить норми правовими . Інакше кажучи , право – це те , що хоче законодавець ,влада. Але в такому випадку , що таке свавілля і чим воно відрізніється від права?
Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону , яка пояснює , що право – особливий соціальний регулятор , який діє поряд з моральними , етичними , релігійними , політичними та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично обумовлена форма , загальна і рівна міра свободи . Правові норми і вимоги описують свободу людей , ступінь , кількість їх свободи . Тому вони повинні формулюватися в законі , закріплюватися його силою , оберігатися державою . Закон повинен служити свободі , праву . Держава і її закони необхідні для права . Але якщо закони не захищають свободи , якщо влада встановлює їх свавільно , то такі закони не є правовими , правом . Сутність права – свобода , а не насилля . Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень , а не для придушення свободи . І закони є правом не тому , що це формально коректні акти , а тому , що вони містять правовий зміст , гарантують свободу людей . Звідси , верховенство , або господство , права передбачає державу , яка дає потрібні гарантії свободи , безпеки і власності , гарантії від свавілля , зокрема , публічно-владного .
Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння . Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян . Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним : влада , що дарує права , не може бути обмежена ціми правами .
На думку кандидата юридичних наук , старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна , або “ держава – нічний сторож “ . Її протилежність – авторитарна , або поліцейська , держава .
В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство . Останнє являє собою сферу вільної активності , в якій людина виступає як автономний індивід , що переслідує свої автономні цілі і інтереси . У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип : “ що не заборонено правом – дозволено “ . В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в економіку , - в разі порушення правових заборон .
Ідеальна поліцейська держава , навпаки , повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати , ліцензувати, квотувати , а також “ допомагати “ громадянському суспільству вирішувати його проблеми . Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами , прийнятими з міркувань спільного блага , економічної доцільності , моралі , соціальної справедливості , боротьби з злочинністю , охорони державної таємниці , державної безпеки тощо .
Насправді , як зазначає далі Четвернін , не існує ні ідеальної правової (ліберальної) , ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну , що знищує всілякі прояви свободи ) . Реальні держави або ближче до правової , або до поліцейської .
Виходячи з усього вище сказаного , зрозуміло , що суттєвою рисою правової демократичної держави , покликаної виконати свою загально-людську місію , є безумовність свободи особи . Здається , нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те , що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства , які збуджують людську свідомість , і що визнання гідності , притаманної всім членам дюдської сім’ї , їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи , справедливості та миру на землі .
Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві , визнання її права на життя , свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного .
Важливо , щоб права і свободи людини були не тільки проголошені , а й надіцно захищені . Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ) , визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини , встановила , що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів , додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою , основа свободи , справедливості та миру .
Досвід засвідчив , що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової . З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі , оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства , визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики .
Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру . Законодавець обмежений правовими конституційними принципами , а також правами людини . До того ж він перебуває під контролем народу ( демократичні вибори , проведені народом ) . Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів , здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом , який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади .
Вимоги до виконавчої влади добре відомі . Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом . Ця влада не має права присвоювати собі повноваження , не передбачені законом , і вимагати від громадян виконання обов’язків , не закріплених у законі .
Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів , що часто виявляється виконавчою владою , є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій . Інакше зловживання з боку виконавчої влади , залишаючись безкарними , відкриватимуть шлях до тиранії .
У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої , судової влади . А щоб виконати таку місію , судові установи повинні бути незалежними . На цьому постулаті грунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави . Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової владжи у правовії державі . Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади . А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права .
Такий зв’язок випливає з ролі арбітра , яку судова інстанція відіграє в суспільстві . Існування такої ролі визначається тим , що судова влада не тільки застосовує закони , а й активно , у різних формах бере участь у їх створенні . До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації , грунтуючи свої рішення на дусі закону , а не тільки на його букві . Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи , виходячи зі змісту , смислу закону , якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані .
Завантажити реферат