Як уже було сказано, у США за основу побудови системи державної влади був узятий принцип поділу влади, що в американських умовах трансформувався в так називану систему стримувань і противаг (checks and balances). У Конституції був проведений організаційний поділ між трьома гілками державної влади - Конгресом, Президентом і Верховним судом, кожному з який була надана можливість діяти самостійно в конституційних рамках. Встановлені відношення між цими органами як у минулому, так і зараз мають на меті запобігти посиленню одного з них за рахунок іншого і перешкодити одній з частин системи діяти в напрямку, протилежному напрямкам інших органів. Подібна збалансованість державної системи ускладнює нововведення, але в той же час перешкоджає можливості узурпації влади з боку якогось із названих органів. У відомому рішенні, винесеному в липні 1974 р., Верховний суд США пояснив: «Конституція не тільки розосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також припускає, щоб на практику розосереджена влада була об'єднана в ціле для ефективного керування. Конституція наказує, щоб гілки влади були одночасно відділені один від одного і взаємозалежні, щоб були автономними і взаємодіючими один з одним».[10]
Принцип поділу влади проведений через усі важливі положення Конституції. Він виражається, зокрема, у роздільному і послідовному викладі правового статусу трьох гілок влади. Створена система органів спочатку слабко спиралася на основу державної влади - виборчий корпус. Більшість заснованих федеральних інститутів не обиралося загальним і прямим голосуванням. Президент одержував і одержує владу в результаті непрямих виборів; у початковий період вибірники президента рідко визначалися прямими виборами; набагато частіше їх обирали законодавчі збори штатів. Сенат - верхня палата Конгресу - до 1913 р. складався з членів, також штатів, що обиралися законодавчими зборами, а Верховний суд і понині залишається призначуваним органом. Тільки Палата представників із 1789 р. формується шляхом прямого голосування.
Фактичні відношення між трьома основними органами влади - Конгресом, Президентом (до речі, він іменується не Президентом республіки , а Президентом Сполучених Штатів) і Верховним судом постійно змінюються, але самий принцип поділу влади залишається незмінним. Юридичним засобом впливу Президента на Конгрес є право вето у відношенні законопроектів, прийнятих останнім. Законопроект повертається Президентом у Конгрес, що може перебороти вето двома третинами голосів у кожній палаті. У арсеналі президента є також так зване кишенькове вето, процедура прийняття якого полягає в тому, що своє несхвалення Конгресу Президент виражає не письмовою забороною, а тим, що лишає законопроект непідписаним до перерви сесії Конгресу, коли така перерва наступає до закінчення 10-денного передбаченого Конституцією терміну для підписання акту Президентом. У цьому випадку Конгрес повинний знову прийняти законопроект на сесії. Президент не зобов'язаний викладати мотиви застосування «кишенькового вето». Практика застосування вето дуже різноманітна, але тільки в перше сторіччя дії Конституції 1787 р. знаходилися при владі президенти, що не користувалися своїм правом. Таких президентів було сім: Дж. Адамс (1787-1801), Т. Джефферсон (1801-1809), Дж. К. Адамс (1825-1829), У. Л. Гаррісон (березень-квітень 1841 р.), З. Тейлор (1849-1850), М. Филмор (1850-1853) і Дж. А. Гарфілд (березень-липень 1881 р.). Після Дж. А. Гарфілда жодний Президент США не відмовив собі в задоволенні скористатися своїм конституційним правом, причому деякі з них цим правом користувалися досить часто: так, що одержав прізвисько "президент-вето" С. Г. Клівленд за два терміни перебування при владі (1885-1889 і 1893-1897) 346 рази застосував відкладене вето і 238 рази – "кишенькове". Ф. Д. Рузвельт (1933-1945) - 372 рази відкладене і 263 рази "кишенькове", у Г. Трумена (1945-1953) "показники" були відповідно 180 і 70, у Д. Д. Эйзенхауера (1953-1961) - 73 і 108. Вето поширюється на весь законопроект, навіть якщо глава держави не згідний із його окремими положеннями. Іншими словами, якщо він не хоче опублікувати прийнятий і затверджений закон в офіційному друкарському органі (якусь частину) законопроекту, то повинен відкинути весь акт. Вето може бути застосоване до будь-якого законопроекту, крім зміни, що вносить, у Конституцію. Для прийняття Конгресом поправок (точніше - пропозиції поправок) до Конституції потрібно дві третини голосів у палатах; саме стільки необхідно для подолання вето Президента.[11]
Другим важливим засобом впливу на Конгрес є послання Президента – "ПРО положення Спілки". Вони містять виклад політичних цілей глави виконавчої влади; послання розглядаються як програма законодавчої діяльності Конгресу. З інших повноважень Президента у відношенні Конгресу можна виділити право глави держави скликати Конгрес на спеціальні сесії; у даний час воно майже не використовується через велику тривалість звичайних сесій (часто більше 300 днів у році).У той же час Конгрес США по праву рахується вищим органом влади країни. Велика частина повноважень, перерахованих у Конституції, передана Конгресу, тоді як компетенція Президента республіки стає набагато менша. Законодавство - монополія Конгресу. Він приймає закони, володіє, виключним правом прийняття бюджету, установлення податків; палати Конгресу мають широкі контрольні повноваження, можуть засновувати спеціальні комітети розслідувань. Крім того, Сенат підтверджує вищих посадових осіб країни, призначуваних Президентом, у тому числі міністрів і суддів Верховного суду, дозволяє Президенту ратифікувати міжнародні договори. Конгрес може передати до суду і судити Президента, Віце-президента й інших посадових осіб США в порядку імпічменту.
Щоб управляти країною, Президент повинний співпрацювати з Конгресом, якому у випадку розбіжностей належить останнє слово. Крім того (і це дуже важливо), Президент не має право дострокового розпуску Конгресу. Іншими словами, Президент не без "зброї" (право вето), але і Конгрес дуже могутній, володіючи кардинальними засобами впливу на виконавчу гілку влади. Механізм, при якому здійснення влади засноване на тому, що її законодавча і виконавча гілки можуть впливати один на одного, примушує їх пристосовуватися один до одного, шукати взаємовигідні рішення.
Верховний суд США, крім зазначених в Основному законі повноважень, із 1803 р. привласнив собі таке право конституційного контролю, тобто право вирішувати питання про відповідність Конституції актів Конгресу, Президента й органів влади штатів. Тлумачачи конституційні норми, судді Верховного суду, як і інших судів, що здійснюють такий контроль у США, визначають долю правових актів.
2.2 Федералізм і суверенітет.
Проблема федералізму була, напевно, тим, що зробило найбільші розбіжності і під час боротьби за ратифікацію, і під час раннього розвитку нації. Конфедерація, що передувала Конституції, була заснована на авторитеті штатів. Національний уряд, виходячи зі Статей Конфедерації, був створенням штатів, і ті зберігали всі суверенні повноваження. Утворення, назване Сполученими Штатами, розглядали як щось схоже на лігу штатів.
Завантажити реферат