Релігія

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії , тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних , політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні і політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир , за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія – явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначають в кінцевому підсумку її долю.

2. Поширення християнства на території Київської Русі.

Утвердження християнства на Україні – дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища , протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і , нарешті, її занепаду в середині 13 ст.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові” Якова Мнима (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056-після 1113рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих ( Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів - архієпископа Бруно (974-1009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються пізньоантичних міст Північного Причорноморя, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у “Повісті временних літ”, про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Іншим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент 4 (88-97рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення.

Повертаючись до 867р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св Климента , щоб представити їх у Римі і Константинополі.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення князем Володимиром (980-1015рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці . Автор “Слова” , виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі.

Таким чином, релігійно-культові уявлення словен цього періоду були досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

В контексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін 6-почю7 ст.) Князь Кий заснував \місто біля старого торжища як форпосту, яке згодом назвали на його честь – Київ. Після смерті Кия середнє Подніпров'я було завойоване і поділене міх аварською та хозарською державами, і тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних слов'ян визначається владою Хозарського каганату. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій - ісламу та іудаїзму.

Наприкінці 8 – поч. 9 ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у місті.

Існування в Хазарському каганаті сильної християнської общини надавало можливість Візантії посилювати свій вплив у південнослов'янських землях. Появилася попередня життєдіяльність і стійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного об'єднання “Руська земля” – основи майбутньої Київської Русі.

Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура - митрополія. На чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. Аскольду вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ . наступник Олега на київському столі Ігор (913-945рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.

По смерті Ігоря на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957р. у Константинополі було докладено чимало зусиль , щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У Проте вже в 962р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходить підтримку і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав , незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації, усуває Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але , як показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава.