ü воля – voluntas.
Августін не розглядає ці функції особистості як властивості тіла. Він вважає, що вони в єдності складають субстанцію душі. За аналогією духовного життя людини, філософ намагається пояснити тайну св.Трійці. Він навіть вказує на основні визначення дійсності: буття (esse), знання (nosse), бажання (velle) (В. Виндельбанд, “История древней философии” – Київ: Тандем. - 1995. – с.330.).
В своїй філософії Августін відводить центральне місце волі. При цьому, він дез сумніву, керувався особистим досвідом, так як сам був натурою діяльною, з сильною волею. Августін вважав волю ядром своєї особистості. Через це воля для нього є найголовнішим в усьому. Це простежується в августинівській психології та у вченні про пізнання, тік як він скрізь намагається зобразити головне положення волі в загальному ході процесів становлення та пізнання. Августін вказує, що за допомогою аналізу побаченого, свідомість є актом волі. Навіть засноване на принципах розуму мислення зі своїми міркуваннями і висновками здіснюється постійно за допомогою дії волі, бо саме вона повинна зазначити напрямок та мету, через які данні зовнішнього або внутрішнього досвіду, сприймаються інтуіцією розуму, розуміються через загальні істини.
Августін дивиться на освіту індивідуальної свідомості через Божествені істини, як на акт благодаті: пізнання істин розуму – це талант блаженства, і людина зобов`язана цим не власній, а Божій волі. Але й тут Августін намагається зберігти першість за волею індивідуума. Він відстоює позицію, що Бог звертається з откровенням своїх істин лише до того, хто буде гідним цього завдяки своїм добрим прагненням, тобто завдяки якостям своєї волі. Але крім цього, він вчить, що сприйняття божественої істини відбувається не за допомогою розуміння, а за допомогою віри.
Віра – це початковий волевий акт стверджувального мислення. Тобто вона містить згоду, яка не викликається щоденним інтелектуальним спонуканням. Це свідчить про те, що віра, породжена волею, є джерелом початкових елементів думки, з яких за допомогою мислення виникає розуміння речей. Аналогічно і в питаннях спасіння, спричинена доброю волею віра в Божествене Откровення за церковною традицією повинна випереджати розумове пізнання. За своєю важливістю першим є повнерозуміння розумом, але за часом – віра в Откровення.
В усіх цих міркуваннях Августіна центральним є поняття свободи волі. Свобода волі розглядається як рішення, вибір або згода волі, яка не залежить від функцій розуму. За допомогою цього поняття Августін намагається захистити Божу справедливість. Але зустрічає труднощі при узгодженні безпричинного вчинка, що може бути і об`єктивно мислимий і Божествено скерований. Щоб вийти з цього становища, філософ посилаеться на відмінність між вічністю та часом. Таким чином “керування Божества, що є вічним, впливає на причину майбутніх подій так, як спогади – на минулі” (В. Виндельбанд, “История древней философии” – Київ: Тандем. - 1995. – с.330.). Але ідея християнської церкви, одним найвідданіших приверженців якої був Августін, передбачає думку про необхідність в спокутуванні, що відчуває весь людський род. А ця думка включає свободу волі окремої людини, бо вона вимагає, щоб кожна людина була грішна і потребувала спокутування. Під тиском цієї ідеї Августін розробив іншу теорію, що вцілому суперечить теорії про свободу волі. Августін хоче вирішити питання про походження зла за допомогою поняття про свободу волі, щоб ствердити таким чином і людську відповідальність і Божеську справедливість. Але в своїй теологічній системі Августіну здається достатнім розповсюдити свободу волі лише на Адама – першу людину. Внаслідок зловживання свободою волі Адамом, все людство – грішне і вже не може не грішити. Людина вже не може прагнути до добра власними силами. Врятувати її може лише Бог. Він звертаеться зі своїм откровенням до тих, кого хоче врятувати. Але ті, на яких не пав Його вибір, не можуть врятуватись. Навіть стати доброю людина не може сама по собі: будь-яке добро іде від Бога і тільки від Нього Одного (В. Виндельбанд, “История древней философии” – Київ: Тандем. - 1995. – с.334.).Таким чином у вченні про предозначеність абсолютна причинність Бога пригнічує свободну волю індивідуума. Людина немає ні фізичної самостійності, ні будь-якої свободи дії: або її природа призначає її до гріха, або благодать – до добра. Отже, в поглядах Августіна різко протиставляються два напрямки думок.
Назавжди зилишиться таємницею, як одна і та сама людина, яка спиралась в своїй філософії на самопевність свідомості окремого духу і, проаналізувавши внутрішній досвід, відкрила у волі причину життя духовної особистості, водночас визнала вчення про спокутування, що розглядає дію одиночної волі, як незмінно визначений наслідок або загальної зіпсованості, або Божественої благодаті.
Індивідуалізм і універсалізм у поглядах на психічну дійсність протистоять один одному. Індивідуалізм вбачає в понятті “свобода”, його психологічне значення, а універсалізм – етикорелігіозне.
Протилежність між цими двома мотивами продовжувала існувати ще довго за межами середніх віків.
Під впливом августинівської теорії про передозначеність картина розвитку людства набуває темних кольорів. Бо якщо передозначено не лише загальну течію історіїспокутування, але й місце, яке буде призначено в ній кожній людині, тоді життя людини, що прагне спасіння, зводиться до гри в тіні і маріонетки, результат якої вже заздалегідь передозначено.
Для Августіна духовний світ на всьому проміжку історії розділений на дві сфери: царство Бога і царство диявола. До царства Бога належать не тільки ангели, що не грішили, але й люди, яких обрав Бог для благодаті. Друге – містить в собі злих демонів та всіх людей, що передозначені для спокутування, яких Бог залишив в стані гріха та провини. Царство Бога є царством неба, а царство диявола – мирське царство. В процесі історії ці два царства торкаються одне одного лише в зовнішній діяльності, але внутрішньо вони чітко розмежовані.
Отже, для Августіна царство Боже – не від цього світу, а Церкву він вважає спокутувальним закладом, що знаходиться в тимчасовому житті.
Августін розділяє всесвітню історію на шість періодів, що відповідають дням творіння Моісеївської космогонії та приєднуються дофакторів ізраїльської історії. Відповідним моментом в розвитку світу філософ вважає появу Спасителя. Саме цим починаеться останній всесвітній період, кінцем якого буде суд. Пізніше, після боротьби, повинна настати велика Субота – спокій Божий, але спокій тільки для обраних.
Для Августіна дуалізм добра і зла є кінцевим результатом всесвітньої історії. Охоплений могутьніми стимулами мислення, філософ не подолав маніхеїстичного переконання своєї юності, а вніс його у вчення Христа. У маніхеях протилежність між добром і злом є першопочатковою та незнищенною, у Августіна ця протилежність залишається незнищеною, бо всемогутній Бог створив світ, який навіки розпадеться на Його царство та на царство диявола.
Ще одна з всесвітньо-історичних ідей августинізма міститься в самому понятті блаженства. Саме в цьому понятті перетинаються всі мотиви августинівського мислення. Хоч Августин і визнавав у волі спонукання, хоч був глибоко переконаний, що прагнення до щастя є єдиний спонукальний мотив для будь-якої психічної діяльності, не зважаючи на це, він твердо дотримувався свого переконання, що задоволення всих цих спонукань та прагнень може бути досягнуто в спогляданні Божественої істини. “Вище благо – це Бог, але Бог є істина, істиною насолоджуються, коли її споглядають та відпочивають у спогляданні” (В. Виндельбанд, “История древней философии” – Київ: Тандем. - 1995. – с.330.). Таким чином, будь-який прояв волі складає лише шлях до цього спокою, досягнувши який він припиняється. А остання мета волі полягає в тому, щоб мовчати при дії благодаті Божественого Откровення.
Завантажити реферат