Загальна характеристика періоду Українські землі під владою Польщі та Литви

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попе­реднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення еконо­мічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономір­ності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбу­вався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалаху­вали в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступо­во тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання пів­денно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодально роз­дроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угор­щини, Польщі і Литви, вони наполегливо домогалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єд­нання взагалі був малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбут­ньої державності, як українська народність, конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського насе­лення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним яд­ром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічно­му, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Півден­но-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позба­влених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було ви­користано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молда­вським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 p. стала Галичи­на, а у 1377 p. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 p. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 p. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторсь­ку політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігій­них утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-волинського князівства — опинилися під вла­дою Угорщини. У 1359 p. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опини­лась під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилась в руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 p. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частина Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-полі­тичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснюва­лося приєднання основної маси українських земель Великим кня­зівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Во­линського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформо­вано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литов­ський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самос­тійності південно-західних князівств, забезпечувала панування по­льських феодалів над населенням українських земель.

Віденська угода 1401 p. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 p. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 p. Волинське князівство було ліквідовано. У 1471 p. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, "в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи". Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

t нарешті, Люблінська унія 1569 p. об'єднала Польське коро­лівство і Велике князівство Литовське в "одне, нерозрізнюване, неподільне тіло", утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою систе­мою.

Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що нале­жали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщи-ною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне зак­ріпачення українського селянства, політичне і національно-релігій­не гноблення населення.