Держава і право як історичне надбання людства

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулято­ром були норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право — система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї грунтувалися на природно-природній необхід­ності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племе­ні, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігій­но-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були «мононорми», тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над ін­шим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від ін­тересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціаль­ної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шля­хом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися лю­дьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авто­ритетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався при­мус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони зви­чаю, як «табу» — обов'язкова і незаперечна заборона (наприк­лад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлю­бів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тва­рин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необ­хідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобо­в'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя — витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взає­мному впливі один на одного і був викликаний такими причи­нами.

1. Потребами економічних відносин, що складалися при на­явності приватної власності, поділу праці, товарного виробницт­ва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу то­варовласників, забезпечення для них стійких і гарантованих еко­номічних зв'язків, умов для економічної самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспіль­стві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населен­ня та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

4. Перетворенням людини на відносно самостійного індиві­да. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов язано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та ду­ховного життя суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий норматив­ний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтри­мувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу авто­номної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регу­ляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державий примус.

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, вста­новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості озна­чає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою та­ким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не мож­на, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свобо­ду в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав­жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допус­кають антигромадських актів «користування свободою». Не­рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи сво­боду в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті, кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі еле­мент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих дер­жавою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і не­свобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покуп­ця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною влас­тивістю, яка має істотний характер.