1Див.: Рабінович М.П., Основи загальної теорії держави та права. Посібник для студентів спец. "Правознавство".- Бородянка, 1993р. - ст. 36.
2Див.: Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997р. - ст. 32.
громадських об"єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.1
Сучасні державні режими
Демократичний - найбільш поширений у державах Європи, Центральної та Північної Америки.
Тоталітарний - зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки.
Здругої половини 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий, хоча й не завжди послідовний, перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного. Знаменною віхою на цьому шляху є нова Конституція України.
------------------------------------------------------
1Див.: Рабінович М.П., Основи загальної теорії держави та права. Посібник для студентів спец. "Правознавство".- Бородянка, 1993р. - ст. 35.
5. Можливі форми посттоталітарних дежав і соціальна практика.
Оскільки Україна була в свій час складовою частино тоталітарної держави, тобто СРСР, то в цьому розділі ми розглянемо можливі форми постоталітарних держав, а саме їхні переваги і недоліки.
Парламентська республіка, швидше всього, виявиться недієздатною. В парламенті, зформованому не на партійній основі, а на індивідуальній основі, можливо не складеться більшість і опозиція. Фракційна структура находиться в зачаточному стані: політичні течії не встояли, фракції малочичельні, кількість їх велика, а персональний склад рухомий, внутріфракційна дисципліна відсутня, міжфракційні стосунки нестабільні. В таких умовах неминучі постійні урядові кризиси (якщо уряд взагалі вдастся сформувати), часті заміни кабінету, а відповдно, і курсу. Суспільство може зовсім втратити керованість, а там і недалеко і до революції тоталітаризма.
В президентській республіці уряд більш незалежний від поглинутого протиріччями парламенту, а тому здатний до радикального реформування. Президентська республіка також відповідає традиціям постоталітарних суспільств, але в цьому скривається її основна небезпечність. У прнзидента і уряду велика спокуса не тратити час на пошуки компромісів з парламетом, а, перетворивши його в чисто декоративний орган, швидко проводити реформи. Але від посилення авторитарності можна перейти знову до диктатури. І все таки при відсутності в суспільстві явно виражених соціально виражених інтересів і нормальної партійної системи президентська республіка здається більш привабливішою, якщо не єдиною можливою, формою постоталітарної держави. Необхідно лише, щоби виконавчим структурам не вдалося повністю взяти під контроль інші форми влади.
Виконавчу владу уособлює президент і уряд, причому їх субординації і розпреділення компетенції не завжди чітко виражені.
Законодавча і виконавча влади прагнуть нейтралізувати один одного. Розділення влади залишається не більше чим принципом, який декларується, але на практиці постійно порушується. Акти президента і уряду конкурують з законами, які прийняті парламентом, а то і підмінять їх; при представницьких органах створюються паралельні структури виконавчої влади. У цієї конфронтації влад можливо декілька завершень:
1. Автономне існування законодавчої і виконавчої влади. Вихід проміжний і тимчасовий. Така самоізоляція (не тільки один від одного, але і від суспільства) дового тривати не може.
2. Одна із влад підпорядковує іншу:
а) "перемога" президента і придання парламенту чисто "оформлюваних" функцій, тобто затвердження авторитаризму. Дальше можлива повільна демократична еволюція режиму чи посилення диктаторських елементів. Вибір залежить від ступені розвитку цивільного суспільства і (особливо, якщо вона невисока) від особи президента;
б) "перемога" парламенту буде означати або фактичне безвладдя (знову таки тимчасове), так як до кожноденного управління парламент не здатний, або зміна "персонального заповнення" структур виконавчої влади: функції президента переходять, допустимо, до спікера і особисто він, а не парламент, формує уряд. Дальше по другому колу: знову можуть реалізуватися варіанти 1, 2а ,2б.
3. Протистояння, яке не дає перемоги ні одній з сторін, заставить влади шукати компроміс, і перейти до відносно мирного співіснування. Це, розуміється, найбільш бажаний результат, і краще було би прийти до нього відразу, не блукаючи в варіантах 1 і 2. Таке можливо, коли виконавча і законодавча влади будуть, по-перше, пам"ятаючи про тоталітарне минуле, притримуватися принципу "взаємного знищення" як гарантії демократичного державного устрою і, по-друге, не замикатися тільки на своїх взаємостосунках, а пробувати реально впливати на суспільство.
Практичне конституювання розділення влад в посттоталітарний період іде паралельно з його конституційним оформленням. Це породжує свої складності. Конституційна основа для урегулювання конфліктів влад дуже недосконала. Діє стара тоталітарна або швидкоруч перероблена, а саме полутоталітарна, конституція, яка в новій соціально-політичній ситуації майже втратила свою легитимність. Всяка зміна в розподіли власних повноважень "переможець" прагне закріпити конституцію. Звідси конституція стає все більш нестабільною і протирічною.
В таких умовах конституційний контроль за законодавчою і виконавчою владами досить проблемний. Вихід з положення пробують найти в створенні спеціального конституційного суду, виведеного за рамки загальної судової системи. Але тоді в якості третьої влади виступає не суд взагалі, а конституційний суд. Причому вершити правосуддя він повинен, опираючись не стільки на конституцію і текуче законодавство, стілька на загальнопризнані принципи права і політичну доцільність. Балансуючи між правом і політикою, конституційний суд поступово все більше тяготить до послідньої. В результаті суспільство отримує не незалежну судову владу, здатну утримувати конфлікт законодавців і уряду в правових рамках, а просто "третю владу", яка, не дуже цінуючи свою незалежність, пиймає ту чи іншу сторону і тільки ускладнює політичну нестабільність.
Накінець, суттєвий відбиток на розділ влади в посттоталітарний період накладає надмірна персонифікація політики. Особистості фактично підміняють інститути, а міжособисті зв"язки - управлінські відносини. І часто сова йде не про розділення влад, а про урегулювання взаємних претензій лідерів.
В загальному основна мета посттоталітарного періоду - не зберегти державну єдність (це часто нереально), уникнути кровопролиття при розпаді. Виникаючим новим національним державам необхідно приділяти особливу увагу забезпеченню прав національних меншин (всіх "недержавних" націй) і неухильно притримуватися принципу непорушності границь, нехай навіть проведених попереднім режимом досить невдало, а то і просто абсурдно (по крайній мірі, до тих пір, поки нові покоління не стануть сприймати територіальні проблеми менш хворобливо).
Завантажити реферат