Українська держава у 1654—1659 pp.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ра­тушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністра­тивної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська складала 60 000 чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які билися за

визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 p. було уточнено — вони стали називатися "Войско его царского величества Запорож­ское".

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 p. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Поль­щі за визволення земель України, Білорусії, Росії.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру до 80— 100 тисяч вояків проти визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з сильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-мор­ські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 p. уряд Росії відмовився сплачу­вати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці нагадали Б.Хмельницькому про його минулі обі­цянки: " .хотя число войска запорожского и велико будет, а госу­дарю в том убытка не будет, потому, что они жалованье у государя просить не учнут". Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів потягла скорочення українського війська, оскільки служба вимагала чималих витрат і була під силу лише заможним.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 p. відбувається зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної віри було ідеологічним обгрунтуванням наро­дно-визвольної війни.

Судові органи. Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнава­лося право мати власні суди та судитися "по своїм попереднім правам".

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, од­нак незабаром в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публіч­ної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 p. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відноси­ни як з самостійною державою. У документах, адресованих гетьма­ну Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні про­текцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України положен­ня договору 1654 p. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулю­вав, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала вла­сний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 p. Росія зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 p. один із військових підрозділів Росії — загін чисель­ністю 3 тис. чоловік, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. А втім, це трапилося не без відома Б.Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: "По челобитью гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу поляковъ и всякихъ воинских людей".

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віденського перемир'я всупереч умовам договору 1654 p. та протестам з боку Б.Хмельницького. Але у червні 1657 p. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами.

В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військо­вими загонами закріпилися під час заселення цієї території пересе­ленцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654—1656 pp. воєводою усіх російських військ в Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старши­ною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному прика­зу в Москві.

В 1656 p. цар порушив свій союзницький обов'язок, уклавши у жовтні перемир'я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому вели­кого смутку, але не зменшив його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України. Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на ненадійність укладеного пере­мир'я, почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління.