Суспільно-економічний лад (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.)

Проте не слід забувати, що у другій половині 50-х — першій половині 60-х років соціалізм в СРСР, як і раніш, будувався за сталінською моделлю. І ні М.Хрущов, ні інші керівники партії та держави не мали сумніву в її правильності. Завдання розробки теорії соціалізму, створення нових економічних структур не стави­лося. Досить сказати, що при обговоренні проекту програми партії в Україні було висловлено 48 000 пропозицій та зауважень, але серед них не було жодної пропозиції замінити командну економіку ринковою. Отже, соціалізм дійсно було побудовано, але то був державний (або казармений чи воєнно-комуністичний) соціалізм, який може бути лише в екстремальних умовах.

У промисловості, як завжди, панувала група А, а в ній — воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, займало підлегле щодо промисловості становище. Економіка була розбала-нсована, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, носила мілітаристський та затратний характер. Соціальна сфера була запу­щена. Безпосередній виробник так і не став господарем виробниц­тва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, продов­жуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, не піддаючи серйозному науковому аналізу економічні показники, М.Хрущов всіляко під­гримував утопічне завдання безпосереднього переходу, "стрибка" в комунізм. Це нереальне завдання було закладено в третю програму партії. М. Хрущов навіть пообіцяв, що у 1980 p. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створю­вали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього.

XX з'їзд КПРС у боротьбі з наслідками культу особи заклав нові — демократичні — підвалини під зовнішню політику Союзу РСР. Саме з'їзд визначив як довгострокову стратегічну зовнішньо-політичну лінію настанову на мирне співіснування держав з різни­ми соціальне- політичними режимами. Звідси витікає животворна ідея запобігання війнам у сучасну епоху. З'їзд відкинув надії Сталі­на на світову революцію і обгрунтував рух компартій до влади мирним шляхом. Подібні установки і заснована на них зовнішня політика ослаблювали напруженість, створену "холодною війною".

Урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів із світо­вим співтовариством. Це відобразилось й на зовнішньополітичній діяльності України. Досить сказати, що вже в 1957 p. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ.

Проте зовнішня політика СРСР та його суб'єктів також харак­теризувалася непослідовністю. Не дивлячись на урочисте проголо­шення принципу мирного співіснування, саме в ці роки здійснює­ться напружена робота по досягненню паритету з капіталістичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоно­сної зброї. Не можна не згадати і про те, що восени 1962 р., не без участі СРСР, виникла реальна загроза ядерної війни. Правда, в останній момент керівники двох наймогутніших держав — СРСР і США — М.Хрущов та Д.Кеннеді виявили витримку і розсудливість та звернулись до політичних методів урегулювання конфлікту.

Суспільний лад. У 1953—1964 pp. збільшується загальна кіль­кість народонаселення України. У 1958 p. була досягнута його довоєнна чисельність — 41 300 000 чоловік. Особливо швидко зро­став робітничий клас. Саме за рахунок робітників збільшується населення міст. Зростає й кількість інтелігенції.

Але чисельність селян помітно зменшувалася. У 1961 p. чисе­льність міського населення України зрівнялась з чисельністю сіль­ського, а потім і перевищила її. У той час це явище вважали позитивним, хоча воно уже тоді погрожувало послабленням вироб­ничих сил села, порушувало нормальне співвідношення селянства і робітничого класу.

Інша риса соціальної структури — зміцнення службовців уп­равлінського апарату (партійних, радянських, господарських керів­ників різного рангу).

Поряд з кількісними відбувалися також якісні зміни у суспіль­стві. Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це все­ляло надію на реальне, більш повне задоволення матеріальних та духовних потреб людей, збагачення змісту прав громадян, їх га­рантію.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багата безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Тим самим значно скоротилася кількість ув'язнених, людей, підневільну працю яких використовувала держава.

Після XX з'їзду партії розпочався рух до духовного розкріпа­чення радянських людей, суспільного прозріння. Уперше вони усвідомили себе не "гвинтиками", а самостійними особистостями, творцями. Люди, які рішуче і безповоротно засудили культ особи, з ентузіазмом включалися у боротьбу з тоталітаризмом, за демокра­тизацію усіх сфер суспільного і державно-правового життя, склада­ли значну частину суспільства. Їх стали називати "шістдесятника­ми". Вони представляли здорові сили суспільства, які стали осно­вою демократичних перетворень. За своєю національною та соціальною належністю, освітнім рівнем це були вельми різні осо­би, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості — незламний патріотизм, відповідальне ставлення до свого грома­дянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопо­мога, відданість своїм ідеалам.

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намітив­ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов­ному визволенню. Досить сказати, що все ще зберігалось зневаж­ливе ставлення властей до інтелігенції. Періодично учинялися об­разливі публічні проробки або цькування видних представників інтелігенції, перш за все інтелігенції національної. Значною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом "антиінтеліге-нтський комплекс" М.Хрущова. Консервативні сили вміло корис­тувались цим і настроювали його проти найбільш ненависних їм представників інтелігенції. Збереглась також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще була підпорядкована державі, була предметом застосування державної політики.

Ці та інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що досліджується, спостерігається його початок. .

Дисидентами стали називати людей, які у своєму мисленні та діях розходилися з офіційними настановами. Тобто, дисидент — це незгідний, інакомислячий. Дисиденти вийшли з лав людей із заго­стреним почуттям людської та громадянської гідності, справедли­вості, моральності. Вони сміливо критикували дії властей і окремих службових осіб, посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І.Дзюба, І.Драч, Л.Костенко, Д.Павличко, Є.Сверстюк, В.Симоненко та ін.) сміливо критикували тоталітарну систему, перекручення національної полі­тики.

Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це і страйки робітників (наприклад, відомі виступи у Кривому Розі), і підпільна видавнича діяльність — "самвидав", і симпозіуми, учасники яких науково обґрунтовували, формували свої вимоги (наприклад, конференція з проблем української мови та літератури, яка відбулася у лютому 1963 р. в Києві), і створення груп, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л.Лук'яненка (створена у 1958 p.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР.