Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX — першій третині XII ст.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення питомої ваги вільних селянських общинників. Стійкість общини підривалася з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом з правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу впливу окремих феодалів, які робили все, щоб безповоротно перетворити членів общини у феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаеконо­мічного примусу також тягло за собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встанов­лення феодальної залежності — довготривалий процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

Смерди. У джерелах часів Давньоруської держави часто вжива­ється термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовую­ться як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони зай­мали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господа­рював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю

здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачу­вав князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феода­лізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних точок зору про цю категорію насе­лення Київської Русі .

Закупи. Для позначення феодально залежного селянства у Київській Русі використовувався термін "закуп". Багато статей Руської Правди (Пр. Пр.), присвячених закупництву, свідчить, що воно було певним явищем, причому на визначеному етапі процесу феодалізації. Основним джерелом для вивчення закупництва є ком­пактна група статей Руської Правди (статті 56—64, 66 Пр. Пр.), справедливо названа "Статут про закупи". Цей статут з'явився на початку XII ст. внаслідок боротьби народних мас проти самочинс­тва феодалів і вимоги більш чіткого визначення правового станови­ща закупів. Закуп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одер­жану у нього "купу".

Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати "на полі" ("ролейний закуп") (ст. 57 Пр. Пр.), доглядати хазяйську худобу:

випасати її на полі, заганяти у двір, запирати у хліві (ст. 58 Пр. Пр.). Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогоспо­дарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них "купу" у збільшеному розмірі, намагаючись присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у своїх правах. За втечу від "хазяїна" він перетворювався у повного ("обільного") холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За крадіжку, вчинену закупом, відповідав його "хазяїн" (ст. 64 Пр. Пр.), проте, закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню "за діло", але не міг "бити" закупа "без провини" з його боку (ст. 62 Пр. Пр.). Ця обмовка у Руській Правді через ЇЇ неконкрегність слабо захищала закупа і скоріше за все свідчила про хазяйське самочинство. Хазяїн не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 Пр. Пр.). За цей незаконний акт він повинен був заплатити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати у суді як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого хазяїна. Зростання закупництва було пов'язане з розвитком приватного землеволодіння .

Ізгої. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі зустріча­лись ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штра­фом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр Пр.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прошеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе­лення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабів-полонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродаван-ня, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворю­вався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.).

За Руською Правдою, челядин — це раб, який перебуває під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота. Холоп в окремих випадках був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як "видок" (ст. 66 Пр. Пр.). Але холоп не міг приймати клятву як "послуха", тому що послух має бути вільним. Холоп, який вдарив "вільного мужа", зазнавав кари (статті 17, 65 Пр. Пр.). За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідав його хазяїн (ст. 46 Пр. Пр.), тоді як вільні люди, що "крали", сплачували пропажу. За убивство холопа його хазяїну сплачувалася не "віра", а "урок". Хазяїн відповідав за угоди, які укладав його холоп. Руська Правда встановлювала відповідаль­ність вільних людей за допомогу, що надавалася збіглому холопові (ст. 112 Пр. Пр.), і визначала обов'язок властей і приватних осіб сприяти його поверненню (ст. 114 Пр. Пр.).