Суспільний лад в другій половині XIX ст.

Дані про поступову втрату дворянством значної частини землі, при усій їх важливості, ще не дають підстав для висновку про його суцільний занепад та деградацію. Якщо дворянство було найбільш крупним продавцем землі, то воно ж на довгі роки залишалося її покупцем. Це означало, що в дворянському землеволодінні відбу­вався у величезних масштабах перерозподіл власності.

В Україні за дворянством теж було збережено привілейоване становище. Ще нормами Зводу законів Російської імперії українсь­ке, польське та кримсько-татарське дворянство за правоздатністю було прирівнено до російського. В період, що вивчається, законо­давство закріпило за дворянством перше місце у переліку станів, зберігало за ним звання "благородного", а також обширний перелік корпоративних та особистих прав.

Привілеї та пільги дворянського класу були доповнені новими, спрямованими на зміцнення його економічної основи, з компенса­цією за втрату ним права на безоплатну працю кріпосних селян. Зокрема, дворянам було надано право на одержання кредиту в державному Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлені пільги та премії за реалізацію сільсько­господарської продукції (особливо за кордоном цукру). Урядовцям-дворянам та поміщикам центральних губерній Росії були надані особливо пільгові умови придбання у власність і орендування зе­мель в Правобережній Україні.

Дворянство зберегло свою корпоративну організацію, а також пануюче становище в управлінні країною. Предводитель дворянст­ва очолював повітове по селянським справам присутствіє. "Неод­мінного" члена губернського присутствія обирали дворянські збо­ри. Дворяни очолювали училищні ради, посідали перше місце у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових суддів. У створених по реформі 1864 р. органах земського самоврядування дворянству відводилася переважна роль.

Величезна важливість для державного ладу процесів, які роз­вивалися всередині дворянства під впливом економічного розвитку, небезпека, що виникала внаслідок його послаблення, — усе це не проходило повз уваги правлячої верхівки. У царювання Олександ­ра III запобігання подальшому послабленню позицій дворянства стало пріоритетним. Відверто продворянська політика пов'язана з ім'ям Д.А.Толстого. На прийомі у царя під час призначення його міністром внутрішніх справ Толстой заявив, що не визнає "селян­ської Росії", протиставивши їй дворянство як головний об'єкт піклування уряду. За царювання Олександра III було вжито ряд заходів щодо зміцнення позицій дворян в місцевому управлінні. Так, закон 1889 р. про земських начальників (вони призначалися тільки з потомствених дворян) передав у їх руки судово-адміністра­тивну владу на місцях. Земська контрреформа 1890 p. затвердила переважання дворян у земстві. Було розширено мережу дворянсь­ких привілейованих навчальних закладів (пажеські корпуси, учили­ща правознавства). В тому ж напрямі здійснював свою політику і наступник Олександра III — Микола II. Але спроба відродити дворянство не як новий клас земельних власників, а на пережитках, що збереглися після скасування кріпосного права, була приречена.

Робітничий клас. У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. У 1900 p. їх налічува­лося 448 тис. чоловік. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців (за даними перепису 1897 p., уродженці України становили близько 75% усіх робітників). Знач­ний процент припадав на вихідців із великоруських губерній.

Становище робітників увесь час погіршувалося, посилювалася й їх експлуатація. У своєму прагненні одержати надприбутки капі­талісти не турбувалися про створення для робітників належних умов праці і життя. Робочий день тривав 12—13 годин, а на багатьох підприємствах — навіть 15—16 годин. При цьому заробітна плата залишалася вкрай низькою.

Протягом тривалого часу у правовому становищі робітників не було ніяких змін. Капіталісти на свій розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати. Лише з початку 80-х pp. під впливом масового страйкового руху, особли­во у 90-х pp., уряд вдався до регулювання відносин між робітни­ками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового зако­нодавства. Закони 3 червня 1886 p. і 2 червня 1897 p. були в Росії основними фабричними законами.

Буржуазія. Однією з важливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії; цей процес відбував­ся в межах загальних для всієї країни закономірностей. Разом з тим формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визнача­лися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, по­ложенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив грунт для кількісного зростання промис­лової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення економічно­го становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями із різних станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. До складу промислової бур­жуазії входили також представники технічної інтелігенції і частково капіталісти-іноземці, які переселялися в Україну, вкладаючи капі­тали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудів­ну. Ядро торговельної буржуазії складалося з купців, які займалися торгівлею ще у дореформений період. Кількість купців у другій половині XIX ст. продовжувала зростати. Так, якщо у 1861—1862 pp. в містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже через два десятиріччя їх кількість зросла до 16290. До торгівлі залучалися дворяни, селяни, ремісники.

Поступовий розвиток капіталізму супроводжувався структур­ними змінами в класі буржуазії. Дуже великим було значення в цьому процесі промислового перевороту, що завершився у останні десятиріччя XIX ст. Зростання машинної індустрії, посилення кон­центрації виробництва мали своїм наслідком зосередження великих промислових підприємств в руках окремих осіб. Промисловий пе­реворот висунув в лідери приватно-власницького розвитку крупний промисловий капітал, який підпорядкував собі торговельний та грошовий капітал.

Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових об'єктів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялася. Однак в Україні все ж таки зберігався значно більший, ніж в західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок. Це було зумовлено, перш за все, наявністю феодальних пережитків у вигляді багатоукладного господарства. В середовищі буржуазії складався прошарок буржуазної інтелігенції з адвокатів, лікарів, землемірів.

Поступово буржуазія займала привілейоване становище. Купе­цтво було звільнено від подушного податку і користувалося правом оптової та роздрібної торгівлі, створення підприємств і придбання для цієї мети землі. Уряд розширив правоздатність буржуазії прий­няттям актів, які надавали буржуазії України, яка вийшла з дворян­ського, купецького та селянського станів, однакові з буржуазією центральних губерній права (створення підприємств, промислових товариств, одержання кредитів тощо).