Міжнародно-правове регулювання праці

Відповідно до ст. 9 Конституції України діючі міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються пра­вила міжнародного договору або міжнародної угоди (ст. 8-1 КЗпП України). Таким чином, в Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплений прин­цип пріоритету міжнародно-правовнх норм перед нормами національного законодавства.

Міжнародна правове регулювання праці — це встанов­лена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці є ООН та її спеціалізований орган — Міжнародна Організація Праці (МОП). Суб'єктами міжнародно-правового регулювання пра­ці можуть бути різні об'єднання держав: Рада Європи, Євро­пейський Союз, СНД.

МОП була заснована урядами ряду країн згідно з рішен­ням Паризької конференції 11 квітня 1919 p. з ціллю міжна­родного співробітництва для усунення соціальної несправед­ливості шляхом поліпшення умов праці. У даний час МОП — одна зі спеціалізованих установ ООН. МОП покликана вирішувати такі завдання: розробка узгодженої політики та програм, спрямованих на вирішення соціально-трудових про­блем; розробка та прийняття міжнародних трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для проведення прийнятої полі­тики у життя; допомога країнам — членам МОП у вирі­шенні проблем зайнятості та скороченні безробіття; розробка програм щодо поліпшення умов праці; розвиток соціального забезпечення; розробка заходів щодо захисту прав таких соціальне вразливих груп трудящих як жінки, молодь, особи похилого віку, працівники-мігранти; сприяння організаціям найманих працівників і підприємців в їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин.

На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Від­повідно до Статуту МОП її членом може бути кожна дер­жава — член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 p. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, що озна­чає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, пред­ставників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з деле­гатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генераль­ної конференції відноситься прийняття міжнародних кон­венцій і рекомендацій, визначення задач і напрямів діяль­ності МОП, внесення змін в її Статут, прийом у члени МОП окремих держав, спостереження за застосуванням держава­ми ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.

Виконавчим органом МОП є Адміністративна рада, яка обирається на Міжнародній конференції праці й складаєть­ся з 56 чоловік: 28 делегатів представляють уряди, 14 — підприємців і 14 — працівників. Адміністративна рада при­значає Генерального директора Міжнародного Бюро Праці.

Міжнародне Бюро Праці - постійний орган МОП вико­нує функції секретаріату, він не є суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці, але займається підготовкою конвенцій і рекомендацій МОП і спостереженням за їх засто­суванням, збиранням і поширенням інформації щодо міжна­родно-правового регулювання умов праці найманих праців­ників. Міжнародне Бюро Праці займається підготовкою ма­теріалів до конференції МОП, надає допомогу державам у виробленні законів на основі рішень Генеральної конференції, видає публікації щодо міжнародно-правового регулювання праці.

Згідно з Статутом МОП одним з головних напрямків діяльності цієї організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці.

Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю (не менше Уу) голосів присутніх делегатів. Кон­венція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами — члена­ми МОП і з цього моменту накладає певні зобов'язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували даної конвенції. Для окремої держави — чле­на МОП конвенція стає юридичне обов'язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана прийняти зако­нодавчі акти для проведення її в життя і раз на 2—4 роки подавати в МОП доповіді відносно вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава несе зобов'язання інфор­мувати по запитах Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики відносно такої кон­венції, а також про заходи, які передбачається вжити для надання їй сили.

Рекомендація не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в національне законодавство. Реко­мендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні між­народної норми. Рекомендація подається уряду держави — члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття за­кону або іншого нормативно-правового акта набули юри­дичної сили.

МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення про­фесійних організацій тощо. Систематизовані Конвенції і ре­комендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це — основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка без­пеки і гігієна праці.

Право на працю — одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошене у Загальній декларації прав людини. Ст. 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У Міжна­родному пакті про економічні, соціальні й культурні права зазначається, що право на працю — це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Між­народно-правові акти про працю підкреслюють неприпус­тимість примусової праці. Європейська конвенція про права людини (1959 p.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов'язкову працю (1930 p.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки дана особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазна­чається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв'яз­ку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслі­док законів про обов'язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість при­мусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення полі­тичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала названу конвенцію, закріпила в ст. 43 Консти­туції заборону використання примусової праці у відповід­ності до міжнародно-правових стандартів. Що стосується Конвенції МОП №105 про скасування примусової праці, Генеральною угодою на 1999—2000 роки передбачено прове­дення в рамках Національної ради соціального партнерства консультацій щодо визначення соціально-економічних мож­ливостей її ратифікації. Саме ці дві конвенції (№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію № 105 — 129 держав).