Міжнародно-правове регулювання праці

Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці — рівність в здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюєть­ся за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального похо­дження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про дис­кримінацію в галузі праці й занять (1958 p.), Конвенція №100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 p.). Аналогічне положення міститься і в нор­мах національного законодавства. Так, ст. 2-1 КЗпП закріп­лює положення про те, що Україна забезпечує рівність тру­дових прав усіх громадян незалежно від походження, соці­ального і майнового стану, расової та національної належ­ності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обста­вин. Щодо іноземних громадян, то згідно зі ст. 8 Закону Украї­ни "Про правовий статус іноземців" вони мають рівні з громадянами України права й обов'язки у трудових відно­синах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Проте для того, щоб такі трудові відносини виникли, для іноземця необхідно отримати дозвіл Центру зайнятості (див. § 7.5, пункт "Тру­довий договір з трудящим-мігрантом").

Важливим напрямом міжнародно-правового регулюван­ня праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості (1964 p.) проголошує головною метою державної діяльності активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можли­ве лише за наявності законних підстав, які пов'язані зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підпри­ємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, полі­тичні погляди, національність, вік. Основні завдання нашої держави в сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в Основних напрямах соціальної політики на 1997—2000 роки. В Україні діє прийнятий 1 березня 1991 p. Закон "Про зайнятість населення", статті 3, 4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості населен­ня, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окре­мих категорій населення (див. гл. 6).

Ряд конвенцій присвячений захисту трудових прав у га­лузі умов і охорони праці. Так, Конвенція №47 про скоро­чення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 p.) перед­бачає, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тяг­не за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допуска­ються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачені статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати. Міжнародні стандарти враховані в Законі України "Про відпустки" від 15 листо­пада 1996 p.

У галузі регулювання заробітної плати найбільш важли­вими є Конвенції №131 про встановлення мінімальної заро­бітної плати (1970 p.), №95 про охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної заробітної плати про­понується враховувати потреби працівників і членів їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні); вартість життя; соціальні допомоги; порівняльний рівень життя різних соціальних груп; економічні міркування, вклю­чаючи вимоги економічного розвитку; рівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримку високого рівня зай­нятості. Конвенція передбачає також необхідність створен­ня і функціонування особливої процедури, направленої на систематичний контроль за станом оплати праці й перегляд мінімальної заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися ні за яких умов.

Конвенція про встановлення мінімальної заробітної плати не ратифікована Україною, що дозволяє встановлювати мінімальну заробітну плату без урахування міжнародних стандартів і без наукового та техніко-економічного обгрун­тування.

Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпечен­ню прав працівників щодо охорони здоров'я на виробництві. Ці акти вимагають від держав — членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни праці, створен­ня ефективної системи інспекції праці. Ряд конвенцій МОП присвячений забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші конвенції пов'язані з працею в конкретних га­лузях господарства (професіях). Так, Конвенції №170 про хімічні речовини (1990 p.), №174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 p.) були прийняті у зв'язку з аваріями в атомній енергетиці.

Серед конвенцій про права людини на свободу об'єднан­ня потрібно назвати Конвенцію 1928 p. №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої органі­зації з метою висунення і захисту своїх інтересів. Додаткові гарантії реалізації права на організацію надані Конвенцією №98 про застосування принципів права на організацію і ве­дення колективних переговорів (1949 p.). Конвенція №154 про сприяння колективним переговорам (1981 p.) передба­чає, що колективні переговори є універсальним засобом ре­гулювання питань праці. Колективні переговори проводять­ся між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) трудящих.

Рекомендації МОП "Про добровільне примирення і ар­бітраж" (1952 p.), "Про розгляд скарг" (1967 p.) регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції №87 про свободу асоціації і захист прав на організацію (1948 p.), оскільки заборона на проведення страйків обмежує можли­вості працівників трудящих на захист їх законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання про­ведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів (Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p.), реалізації права на страйк (Закон України "Про порядок вирішення колектив­них трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 p.) відповідають міжнародним стандартам.