Тому закономірно, що приорітетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб’єктів (інституцій) - державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що “класична” тріада гілок влади” - законодавчої, виконавчої і судової - не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів.
Адже доктрина “розподілу влади” базується на деяких узагальненнях, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна система органів державної влади обумовлюється не тільки цим фактором, а й іншим - змістом більш конкретних функцій і завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду на це, поряд із державними органами, які певним чином співпадають з “класичними” гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер - наприклад прокуратура.
Недоцільність структурування змісту Конституції щодо окремих гілок влади обґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнив би розуміння і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, державного завдання, а саме - забезпечення плідної ефективної спів праці гілок влади. Мова йде про те, що принцип “розподілу влади” у найбільш поширеному розумінні, про яке сказано вище, має бути урівноважений принципом “єдності влади” або “взаємодії гілок влади”.
Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував теорію розподілу влади Монтеск’є за те, що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечі між нами, підкоренню окремих влад іншими. Сама ж гегелівська інтерпритація розподілу влади ґрунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого[2].
Зрозуміло , що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (навіть за Монтеск’є судова влада у певному розумінні не є владою), є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави - президент. Це наприклад закріплено у російській Конституції: Президент “забезпечує узгодження функціонування і взаємодії органів державної влади” (ст. 80)[3].
До речі в одному з останніх проектів нової Конституції України (у редакції від 24 лютого 1996 року) також передбачалось, що “Президент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування” (ст. 101). Однак в остаточному варіанті Конституції такого положення немає. Натомість передбачено здійснення інтегруючої функції Президентом України в межах його конституційного призначення чк “глави держави” (ст. 102 Конституції України).
Специфіка статусу Президента як глави держави полягає в тому, що вданому статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більше у президентській республіці, менше - у парламентській республіці.
Але в будь якому випадку посаду Президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема виконавчою) державної влади. Адже постать Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об’єднуючими ознаками.
Разом з тим сам змістовий характер виконавчої влади пояснює природну, органічну поєднаність статусу Президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Якщо бачити історичні витоки інституту глави держави в залишках монархічного правління, слушно нагадати застереження Монтеск’є про те, що “виконавча влада має бути в руках монарха, оскільки ця сторона управління, яка майже завжди вимагає дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма”. Саме тому у літературі і практиці глава держави розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.
Отже, Президент прибудь-якій формі державного правління має пряме відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус Президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президенства.
Адже на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту обумовлювалося об’єктивними потребами перехідного періоду щодо зміцнення виконавчої влади. Саме тому введення поста Президента було викликано прагненням посилити вплив держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетоворень в нашій країні.
Між тим останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризується тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б державні органи створили функціонально достатню і структурно не суперечливу систему. І це прозоро бачиться у недосконалому стані багатьох складових елементів механізму державного управління.
Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції ключових засад організації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. В новій Конституції досить складні питання визначення суб’єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади.
2. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ.
Принцип “розподілу влади” як провідна політико-правова домінанта сучасного вітчизняного державотворення передбачає досить чітке розмежування саме на коституційному рівні відповідних видів державних органів та їх систем.
Поняття “система органів” має принаймі потрійне смислове навантаження. Воно, по-перше, фіксує відокремлення певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб’єктивний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб’єктів (державних органів) певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційніть взаємозв’язків між структурними ланками тощо.
З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше - органів державного управління, пов’язані великі надії. Вирішенню даного завдання має сприяти закріплена в Конституції модель організації виконавчої влади, яка спирається, зокрема, і на вищенаведені аспекти розуміння “системи органів” виконавчої влади.
Завантажити реферат