Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

В цей час українське партійне і державне керівництво накрес­лило широку програму "українізації" державного апарату. Конкре­тний план розвитку української культури і української мови, укра­їнізації державного і господарського апарату, органів освіти і куль­турно-освітніх установ, преси, видавництв та ін., а також забезпечення прав інших національностей було розроблено комісі­єю ЦК КП(б)У з національного питання.

Правовою основою всієї роботи з українізації апарату УСРР та забезпечення прав інших національностей стали постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923 p. і декрет Раднар­кому УСРР "Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно-освітніх установ", виданий 27 липня 1923 p. Підтверди­вши рівноправність мов усіх національностей, що проживали в Україні, ВУЦВК і Раднарком УСРР встановили, що з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмовляє українською мовою, вона є переважаючою для офіційних відносин. Визнавалося за необхідне посилити українізацію всього державного апарату респу­бліки, накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на українську мову діловодства центральних і місцевих органів та установ, вивчення працівниками державних установ української мови, забезпечення користування мовами більшості населення в місцевостях, де проживали нацменшості, із збережен­ням гарантій для решти національностей.

У травні 1924 p. VIII українська партійна конференція вказала на необхідність дальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських праців­ників на відповідальні посади. Вона ж запропонувала ЦК вжити заходів щодо посилення роботи серед нацменшостей, створивши для цього необхідну матеріальну базу.

На виконання цих рішень у державних установах, навчальних закладах організовувалася широка мережа гуртків і курсів вивчення української мови.

30 квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведения повної українізації радя­нського апарату". Усі радянські, профспілкові і громадські органі­зації закликались до нового напруження сил для повного завершен­ня плану українізації державного і господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємст­ва переводились на діловодство українською мовою "ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року". В усіх республіканських відомст­вах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з українізації. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з кері­вництва українізацією.

Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л.Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку з завданням "зміцни­ти партійну організацію України". В Україні він протягом 1925— 1928 pp. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес "українізації" був для більшовицької партії лише тактичним засобом "зближення" з українським народом.

На кінець 1925 p. було досягнуто успіхів у справі "українізації" держапарату та культурно-освітніх установ. 78% шкіл соціального виховання на той час було переведено на українську мову, техніку­ми українізовано на 39% і т. д. Завершилась українізація сільського держапарату. Щодо центрального, окружних і районних апаратів. то в них вже працювало понад 50% українців.

Поряд з українізацією радянського і господарського апарату провадилася значна робота щодо розвитку культури інших націона­льностей, що проживали в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК і такі ж комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших національнос­тей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої робо­ти мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацмен­шин створювалися національні адміністративно-територіальні оди­ниці.

Процес українізації викликав хвилю національного відроджен­ня, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гума­нітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав талановитий україн­ський письменник М.Хвильовий. Слідом за ним під удар попав нарком освіти УСРР О.Шумський, який вважав, що процес украї­нізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга відомого економіста М.Волобуєва.

Період, коли стало можливим здійснення політики коренізац (українізації), був обмежений. З формуванням наприкінці 20-х років командно-адміністративної системи під гаслами інтернаціо­налізму та дружби народів у країні була реанімована з царських часів політика русифікації. Курс на злиття націй, примарною озна­кою якого став висновок партійних теоретиків про формування нової історичної спільності — радянського народу, відзначався насильницькою асиміляцією націй в СРСР, занепадом національ­них культур, традицій і звичаїв.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середо­вищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специ­фіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів союз­них республік, відстоював право на вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх народів СРСР.