Основні риси права під час Другої Світової війни

У перші найтяжчі місяці війни був прийнятий Указ від 6 липня 1941 p. "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення", що встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком до 5 років. Особливе значення набуло суворе додержання воєнної таєм­ниці. Указом від 15 листопада 1943 p. встановлювалось, що розголо­шення службовими особами відомостей, які є державною таємни­цею, а також втрата документів, що містять такі відомості, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, карались позбавлен­ням волі на строк до 10 років. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність під час війни загрожували обороноздатності СРСР. Ці посягання, як правило, кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 p. З метою посилення охорони деяких видів майна, яке мало оборонне значення, були прийняті спеціальні правові акти, що передбачали підвищену відповідальність за його розкрадання. Так, Указом від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалась кара до 5 років ув'язнення. Постанова ДКО від 22 січня 1942 p. передбачала стягнен­ня з винного в крадіжці продовольчих товарів за ринковими цінами, а промислових — за комерційними в п'ятикратному розмірі.

Зросла також відповідальність за посягання на особисту влас­ність громадян. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 p. вказав на необхідність кваліфікувати крадіжку особис­того майна в умовах воєнних дій як крадіжки під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію.

В умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого в діючу армію (так звані штрафні батальйони).

У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави дер­жав-союзниць — СРСР, США, Великобританії — підписали декла­рацію "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства", згідно з якою військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було скоєно злочин. Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 p. встановила, що за злочини на радян­ській землі встановлюється кара — страта через повішання або каторжні роботи на строк від 15 до 20 років. На підставі цього Указу справи про злодіяння нацистських окупантів на території України розглядалися судами Української РСР із застосуванням законодавства СРСР.

Кримінальне законодавство в цілому виконало своє завдання по забезпеченню обороноздатності радянської держави, по підтри­манню належного правопорядку, але його репресивний характер, звинувачувальний напрямок призвели до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало заляканих, дезорганізованих людей, на яких тягарем лягло клеймо "ворога народу".

Виходячи зі своїх політичних, ідеологічних, а частіше чисто воєнних інтересів, радянське керівництво неодноразово використо­вувало таку форму, як помилування. В Україні декілька разів прий­малося рішення про помилування колишніх бійців УПА. 7 липня 1945 р. на відзнаку переможного завершення війни з гітлерівською Німеччиною Радянська держава оголосила для багатьох категорій злочинців найширшу за час війни амністію.

Процесуальне право. Попереднє слідство та судочинство на територіях СРСР, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій мало ряд особливостей, головними з яких були скоро­чені строки досудових дій, швидкість судового розгляду справи. Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 p. Положення про військові трибунали в місцевостях, оголо­шених на воєнному стані, і в районах воєнних дій змінило порядок попереднього розслідування і порядок розгляду справ військовими трибуналами. За цим Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи по закінченню 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядались без участі народних засідателів, здебільше при відсутності прокуро­ра, адвоката. Особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась необов'язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскар­женню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої міри пока­рання, військовий трибунал повинен був негайно повідомляти го­лові Військової колегії Верховного Суду СРСР і головному проку­рору Червоної армії або Військове-Морського флоту. В разі неоде­ржання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку, такий виконувався.

При розгляді справ про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу, цим Положенням ке­рувались всі військові і загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.

Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підставах, які чинним законодавством не були передбачені. Такими обставинами вважалися: перебування звинуваченого в іншій місце­вості та неможливість або трудність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяльно­сті судів у даній місцевості тощо.

Щодо вимог процесуального закону, що визначають порядок розслідування і розгляду кримінальних справ, які мають своєю метою забезпечення повного, всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, вірне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то в рамках законодавства вони зберігали своє значення і під час війни лише формально. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли через об'єктивні, а інколи і суб'єктивні умови ці норми порушувались. В народних судах не завжди можна було забезпечити присутність всіх учасників процесу на судовому засіданні; іноді неможливо було забезпечити явку до суду свідка. В таких випадках суд був змушений оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і зістав­ляти їх з іншими доказами у справі. Не завжди дотримувались вимоги участі захисника в судовому процесі.

Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного судочинства майже не зазнали змін.

Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту радянської держа­ви, її правової системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Тим більш, що і в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат (спеціа­льні наради НКВС та ін.).