Земська та міська реформа 60 – 70-х років ХІХ століття в Російській імперії - Курсова робота

1 Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной Росии. – М., 1968. – С. 240.

обмежувалася і залежала, як правило, від розміру міста. На від­міну від міських голів, кандидатури членів управи не підлягали адміністративному затвердженню.1

Міське положення 16 червня 1870 р. вводило в містах Украї­ни, як і в усій Російській імперії, складну і незвичну процедуру «балотування» — таємного голосування. Для обрання гласних, а та­кож міського голови і членів управи кандидатам треба було набра­ти більше «виборчих» голосів, ніж «невиборчих».

Гласні міських дум працювали на громадських засадах, члени управ — на постійній основі. У дрібних містах дума могла не обира­ти управу, а покласти усі виконавчі функції на міського голову.2

Міське положення 1870 р. оцінювалося сучасниками позитив­но, передусім у питаннях муніципальної компетенції. А вона була в умовах самодержавної напівфеодальної Росії незвично широкою. Міські думи й управи здобували досить широку самостійність у ви­рішенні місцевих, насамперед господарських питань. Досить за­значити, що міські кошториси приймалися без адміністративного затвердження. Губернатори не мали права необмеженого втручан­ня у муніципальні справи, здійснюючи лише нагляд за законністю постанов та рішень міських дум і управ.

Закон надавав органам міського самоврядування певні мож­ливості для власної нормотворчої діяльності. Йдеться про право міських дум видавати з санкції губернаторів (котрі пильнували, як вже зазначалося, за законністю діяльності міських органів) обов'яз­кові постанови для мешканців

1 Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 Т. / За ред. В.Д. Гончаренко. – 2-е вид., перероб. і доп. – Т. 1: з найдавніших часів до початку ХХ ст. - К., 2000. – Сс. 416 – 418.

2 Історія держави і права України. Академічний курс: у 2т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.; За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. 1. – К., 2000. – С. 465.

підвідомчих міст. Водночас органи міського самоврядування не могли клопотати про зміну існуючого законодавства, будь-яка власна суспільно-політична позиція му­ніципальних установ не передбачалась і вважалася в усіх випадках «крамольною».

Незважаючи на те, що ст. 5 Міського положення 1870 р. пере­дбачала самостійність міського громадського управління «в межах наданої йому влади», губернатори зберігали важелі впливу на му­ніципальні установи. Зокрема, начальник губернії міг опротестува­ти внесення тих чи інших питань до порядку денного засідання, з яким міський голова мусив ознайомити його заздалегідь, призупинити виконання постанов органів міського самоврядування на строк до одного місяця. У цьому разі питання передавалося на розгляд губернського з міських справ присутствія, очолюваного губернато­ром. Дума мала право оскаржити рішення присутствія в Сенат, од­нак до винесення останнім вердикту міське самоврядування повин­но було виконувати постанову губернського з міських справ при­сутствія. Водночас не тільки губернатор, а й присутствіє не могли порушувати господарську самостійність міського самоврядування. Різноманітність покладених на міське громадське управління функцій вимагало від них наявності серйозної фінансової бази. Особливо актуальним це було для великих міст: Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава.

Про напрями діяльності міського самоврядування можна су­дити за визначеним Міським положенням 1870 р. переліком му­ніципальних витрат. Як і для земств, вони поділялися на обов'язко­ві і необов'язкові (факультативні). До першої групи належали: витрати на утримання власне місцевого самоврядування, міських громадських «будівель» і пам'ятників; утримання міських вулиць і площ тощо; витрати за зобов'язаннями міста, допомога на утриман­ня навчальних, благодійних та інших «загальнокорисних» закладів, затверджена в законодавчому порядку.

Вводячи нове міське самоврядування, держава, як і у випадку із земствами, поклала на нього вантаж власних витрат, що не мали безпосереднього відношення до «місцевих користі та потреб». Йдеться про асигнування на військові потреби, утримання поліції та пожежних команд, опалення та освітлення в'язниць тощо. Слабка навіть у великих містах фінансова база ледь витримувала такий вантаж, зростала заборгованість міського самоврядування держав­ній скарбниці. Повітові і заштатні міста у багатьох випадках взагалі в економічному відношенні ледве животіли. Витрати міського само­врядування в Україні на загальноімперські потреби поглинали в середньому до третини коштів.

З «необов'язкових» витрат, які насправді були найактуаль­нішими для населення, особливо важливим було фінансування народної освіти та охорони здоров'я. Однак через обмеженість коштів, думи й управи багатьох міст так і не змогли скористатися наданими їм можливостями щодо міського благоустрою, освіти та меди­цини. Навіть у такому великому центрі України, як Харків, за час дії Міського положення 1870 р. було відкрито лише п'ять міських народних училищ (з них два — на пожертвування приватних осіб).1

Міста зростали, а отже, збільшувались і витрати муніципаль­них органів. Водночас законодавство не надавало містам джерел доходів, достатніх для покриття як обов'язкових, так і необов'язко­вих витрат.

Міська скарбниця поповнювалася за рахунок різних місцевих податків і зборів, розміри яких були законодавче обмеженими. Провідне місце серед них посідав так званий «оціночний збір» з нерухомого майна, що належало приватним особам, компаніям, товарис­твам тощо, а також збір за видачу органами міського самовряду­вання приватним особам, компаніям і товариствам свідоцтв «на зайняття торгівлею та промислами». На користь

1 Історія держави і права України. Академічний курс: у 2т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.; За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. 1. – К., 2000. – Сс. 465 – 470.

міста стягували й інші збори, що не відігравали вирішальної ролі у формуванні бю­джету: з нотаріальних актів, таврування мір та вагів, з візництва, збори з аукціонних продажів майна та ін. Правом установлення но­вих, не передбачених Міським положенням, податків та зборів, а також правом перевищення встановлених норм оподаткування, міські думи не були наділені. В умовах, що склалися, міське само­врядування великих міст виявляло ініціативу, створювало міські банки і ломбарди, що вели власну кредитно-фінансову діяльність і відраховували частину прибутку місту. В Україні перший міський банк виник у Харкові в 1866 р., перший ломбард — у 1891 р. (також у Харкові).

Важливим джерелом доходу була й експлуатація міської власності —земельного фонду та споруд. У 80 - 90-х роках великі міс­та дедалі більше уваги почали приділяти проектам створення муніципальних підприємств, що задовольняли потреби міського госпо­дарства і давали прибуток: різниць, електростанцій, водопроводів тощо.

Міське положення 1870 р. вводилося в Україні поступово. Не­гайно воно

набуло чинності в Києві, Миколаєві, Полтаві, Харкові, Херсоні та Чернігові. У 1872 р. — в Одесі. Питання про поширення Міського положення на міста Правобережжя було вирішене тільки законом 29 квітня 1875 р. Упродовж 70-х років нове самоврядуван­ня поширювалося на всі міста України.