Конституція України проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов"язані із самою сутністю людини як фізичної особи, виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю сформовану.
Конституція України дозволяє кожному громадянину будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються (ст. 55 Конституції).
Стаття 56 Кконституції України передбачає право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди у випадках, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, здійсненням незаконних дій, або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Крім того відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи, наприклад, при незаконному арешті.
У разі винекнення спору щодо відшкодування, справу вирішує за позовом потерпілого суд.
Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій може бути визначено не лише цивільним і конституційним правом, а й кримінальним правопорушенням, тобто злочином. Якщо такі дії мають ознаки злочинів, передбачені ст. 125 1 ст. 126 КК України, то потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності або вчинити позов про захист честі й гідності у порядку цивільного судочинства.
Притягнення громадян до кримінальної відповідальності, винесення що до нього вироку та відмова у порушенні кримінальної справи або винесення виправданого вироку не включає можливості вчинення потерпілим позову до суду на підставі ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей що ганблять його честь і гідність, підлягають до задоволення і в разі їх помилковості.
Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей у порядку цивільного судочинства в зв"язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.
Кримінальна відповідальність за образу та наклеп наступає за навмисні дії винного. У цивільному праві захист честі і гідності не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність.
Під наклепом, передбаченим ст. 125 КК України, слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хочаб одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганблять потерпілого. Завідомою неправдивістю визначається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності.
Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганблять потерпілого, а також самопоширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел). Не визначається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за образу при наявності ознак цього злочину.
На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецинзурних чи брутальних слів, вчинення непристойних або насильницьких дій, або дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі яка різко суперечить прийнятому стикуванні між людьми.
Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганблять потерпілого та принижують його людську гідність непристойними висловами чи діями утворюють сукупність злочинів і має кваліфікацію за ст. 125 і 126 КК України.
Слід відмежувати наклеп від завідомо неправдивого доносу (ст. 177 КК), при якому дії винного полягають у повідомленні судді, прокурору, слідчому або органу дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності.
При розгляді справ даної категорії не повинно бути допущено безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи, на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності законних підстав.
За ознаками ч.2 чи ч.3 ст. 125 КК України суддя або суд мають право порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за ч.1 цєї статті, а також щодо неповнолітнього за ст. 126 КК слід надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.
При вирішенні питань про порушення чи відмову в порушенні справи за ст. 125 КК України не може бути наперед оцінені докази і відмовлено в порушенні кримінальної справи за мотивами, що поширені відомості відповідають дійсності або не ганблять потерпілого, або є наслідком помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд тільки після дослідження доказів у судовому засіданні.
До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч.2 ст. 95 КПК України зобов"язані попередити скаржника про відповідальність за неправдивий донос та взяти з нього відповідну підписку.
Згідно з законом суддя має право відмовити в порушенні кримінальної справи, а суд чи суддя одноособово - закрити провадження в справі та передати матеріали на розгляд товариського суду, якщо в діях особи є ознаки наклепу або образи, що не являє великої суспільної небезпеки, і ця особа може бути відправлена за допомогою заходів громадськоо впливу. Матеріали що до осіб, які неодноразово вчинилизначні правопорушення, як правило, не повинні передаватися на розгляд товариського суду.
До прийняття такого рішення відповідно до ст. 71, 81 12 КПК України повинно бути з"ясовано, чи не заперечує проти передачі матеріалу до товариського суду особа, на яку подано скаргу, а також думку потерпілого з даного питання і в разі прийняття такого рішення повідомити про це потерпілого. Недодержання даних вимог є істотним порушенням прав вказаних осіб і підставою для скасування постанови судді про відмову в порушенні кримінальної справи або ухвали суду (постанову судді) про закриття справи.
Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у наклепі або образі необхідно дотримуватися вимог ст. 39 КК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року №6 "Про практику призначення судами України мір кримінального покарання".
У справах про злочини, передбачені ч.1 ст. 125 та ст. 126 КК України, потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати необхідні докази. У скарзі на ім"я суду потерпілий повинен викласти прохання про порушеня справи щодо конкретної особи, вказати час, місце і спосіб поширення завідомо неправдивих вигадок або нанесення образи, навести докази, що підтверджують вчинення злочину.
Завантажити реферат