Страхування депозитів

Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам по­трібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки ши­роко залучають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді до­бровільно зроблених ними вкладів. Кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на дого­вірних засадах на визначений строк зберігання і підлягають ви­платі вкладнику відповідно до законодавства України та умов до­говору, називаються депозитами. Кошти, отримані у формі депозитів, комерційні банки активно використовують у своїй кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризи­ком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик передається клієнтам банку — власникам депозитів. Перед ними постає загроза втратити кошти, довірені банкові, через його загальну неплатоспроможність.

Депонування грошових коштів у комерційних банках часто розглядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибутко­вої інвестиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатоспроможності банків, яка настала внаслідок неповернен­ня йому кредитів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних коштів. Крім того, і багато юриди­чних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного законодавства. От­же, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекла­дення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Ма­сове неповернення банкам депонованих коштів підносить зви­чайну негативну фінансово-банківську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту Інтересів вкладників від наслідків ризику неплато­спроможності їхніх банків.

Система страхового захисту депозитів, уперше застосована банками США, була заснована згідно з вимогами Банківського закону від 1933 року, який зобов'язав створити державну органі­зацію — Федеральну корпорацію страхування депозитів. Протя­гом багатьох десятиліть ця корпорація страхує всі види банківсь­ких депозитів за рахунок спеціального фонду страхування депозитів, створеного щорічними внесками комерційних банків. Страховий захист поширюється лише на 100 тис. доларів суми депозиту вкладника. У разі банкрутства банку Федеральна кор­порація покриває його зобов'язання перед вкладниками у визна­ченій квоті. Попри цілий ряд недоліків цієї системи, які виявили­ся протягом часу її функціонування, вона стала моделлю, яку наслідують у багатьох країнах світу.

Необхідність широко впроваджувати систему страхування банківських депозитів зумовлюється ось чим:

* загальним спадом довіри до банків;

* потребою надання допомоги тим банкам, які потрапили у скрутну фінансову ситуацію;

* потребою стабілізації фінансових ресурсів банків — усу­нення причин до передчасної ліквідації депозитів вкладниками, занепокоєними станом їх надійності;

* обов'язком захисту споживача-клієнта, який не завжди во­лодіє достатньою інформацією про фінансову кондицію банку, якому довіряє свої заощадження.

Беручи до уваги актуальність розглянутих щойно питань для всіх банківських систем, 30 травня 1994 року Європейський Со­юз ухвалив спеціальну Директиву 94/19/ЄС щодо впровадження програм страхування депозитів країнами — членами Європейсь­кого Союзу, а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до Європейського Союзу. Ця Директива побудова­на на включеному до Маастріхтського трактату принципі субсидіарності, згідно з яким рекомендації Союзу визначають лише необхідний мінімум вимог загального характеру, не заперечуючи права окремих країн застосовувати корисніші для них вирішення проблем страхування депозитів. А директивою встановлено такі вимоги до членів Союзу:

а) система депозитного страхування повинна мати національ­ний характер, тобто гарантувати безпеку депозитів не лише в межах своєї країни, а й на території інших країн, якщо там діють філії вітчизняних банків;

б) обов'язкова участь банків у системах страхування депозитів;

в) мінімальна квота повної страхової відповідальності має становити 20 тис. євро (для Іспанії та Португалії — 15 тисяч євро). Тепер ці квоти (страхові суми) є досить різновеликими навіть у тих країнах, які мають однаковий рівень економічного розвитку.

Отже, поза зазначеними рекомендаціями національні системи депозитного страхування можуть набувати різних рис. Проте, як показує міжнародний досвід, в основу побудови цих систем по­трібно покласти такі принципи:

* Інституційний характер організації депозитного страхуван­ня, тобто вона має базуватися на створенні самостійного міжбанківського страхового фонду за ретроспективним методом. Фонд має бути керований як товариство взаємного страхування зо­бов'язань банків перед вкладниками.

* Фонд страхування депозитів має формуватися суворо на стра­ховій основі, що передбачає вирівнювання ризиків окремих банків.

* Участь у депозитному страхуванні усіх банків та інших фі­нансових закладів, які приймають депозити, обов'язкова.

* Імперативність регуляційних норм діяльності систем депо­зитного страхування.

* Змішаний характер організації систем депозитного страху­вання, який передбачає організаційну та фінансову співучасть як недержавних, так і державних структур.

* Обмеженість страхової відповідальності банків установле­ною квотою відшкодування депозитів.

* Власна участь застрахованих у покритті ризиків неповер­нення депозитів. Може бути застосована регресивна шкала роз­рахунку страхового відшкодування.

* Диференціація страхових тарифів у межах банків-страхуваль-ників згідно зі ступенем їх загальної ризикогенності, яка постійно і докладно вивчається фондом депозитного страхування.

* Окремі підходи до страхування вкладів фізичних та юриди­чних осіб.

* Страхове відшкодування надається на одного вкладника, а не на один вклад.

Страховий захист депозитів в Україні здійснюється за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у порядку, передбаче­ному законодавством.

Страхування від втрат прибутку

В економічній, страховій літературі зміст поняття фінансового ризику не є однозначним. Здебільшого страхування фінансових ризиків розглядається у вузькому та широкому розумінні. У вузь­кому розумінні це страхування тлумачиться як страхування лише кредитних ризиків, а широке його розуміння охоплює також усі види страхового захисту тих ризиків, які виявляються в будь-якій сфері визначених фінансових відносин або безпосередньо спричи­нюють фінансові втрати.

Згідно з класифікацією ризиків, пропонованою Першою дире­ктивою ЄЕС від 24 липня 1973 року, до групи фінансово-кредитних ризиків віднесено як ризики, що виявляються у зв'язку із наданням кредитів, так і ризики, які призводять до інших фі­нансових збитків. Серед більш ніж десяти ризиків, об'єднаних у фінансову групу, найбільш загрозливим є ризик втрат прибутку. Прибуток є одним із найважливіших результативних показників фінансово-економічної діяльності будь-якого господарського суб'єкта. Отже, страхування від втрат прибутку є найбільш репре­зентативним видом страхування фінансових ризиків.