Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів

В умовах посилення монополізації економіки стало очевидним, що споживач є незахищеною стороною у взаємовідносинах з підприємцями. Ця проблема пов'язувалась також зі створенням мо­гутньої рекламної індустрії та розвитком засобів масової інформації, зростанням обсягів виробництва предметів довгострокового корис­тування, використанням хімічних продуктів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту споживчого кредиту з ви­сокими ставками[1].

Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для задоволення особистих потреб. Таким чином, кри­терієм, який вирізняє споживача, є його непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою особистого користування, а не для подальшої переробки або продажу. Мова йде, перш за все, про фізичних осіб — споживачів товарів і послуг. Однак у Статуті захи­сту споживачів, затв. Європейською радою в 1973 р., до споживачів вперше були віднесені не тільки фізичні, але й юридичні особи, які придбають товари і послуги з метою особистого користування.

Таким чином, ані в законодавстві, ані на практиці не склалось єдиної інтерпретації поняття «споживач», що, безперечно, негатив­но відбивається на захисті інтересів споживачів, оскільки не завжди є можливість визначити, хто є «непрофесіоналом», а хто — особою, яка придбає товар для ведення підприємницької діяльності.

У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавст­во із захисту прав споживачів або повністю базується, або значною мірою враховує основний міжнародно-правовий документ у цій галузі — підготовлені економічною і соціальною радою ООН (ЕКО-СОС) Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією від 9 квітня 1985 р. № 39/248.

До основних прав споживачів Керівні принципи віднесли: право на безпеку товарів; право на інформацію; право на вибір товарів;

- право на виявлення своїх думок;

- право на задоволення основних потреб;

- право на відшкодування шкоди;

- право на освіту;

- право на здорове навколишнє середовище.

Беручи до уваги інтереси і потреби споживачів у всіх країн особливо в країнах, що розвиваються, і враховуючи, що споживачі повинні мати право на доступ до безпечних товарів, а також важливість сприяння справедливому, рівноправному та стійкому економічному і соціальному розвитку, Керівні принципи своєю метою визнали:

• сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;

• сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольнити потреби та запити споживачів;

• заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний із виробництвом та розподілом товарів і послуг для спо­живачів;

• сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, що негатив­но відбивається на споживачах;

• сприяння створенню незалежних груп споживачів;

• розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів споживачів;

• заохочення створення ринкових умов, які надають спожива­чам більший вибір за нижчої ціни.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. заклала основоположні принципи побудови незалежної Ук­раїнської держави, її соціально-економічної та правової систем.

3 огляду на визнання Україною затверджених Генеральною Асамблеєю ООН принципів у травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про захист прав споживачів». А в липні 1992 р. ,був створений Державний комітет у справах захисту прав споживачів, завданням якого були розробка і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів. У липні 2000 р. відповідно до Указу Президента України № 926/2000 «Про Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України» новостворений Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України став правонаступником ліквідованого Державного комітету України у справах захисту прав споживачів.

15 грудня 1993 р. була прийнята, а 15 січня 1994 р. набрала чин­ності нова редакція Закону України «Про захист прав споживачів». Поряд із цим діє ряд інших нормативних актів, які регламентують відносини продавця і споживача.

Необхідно зазначити, що Закон України «Про захист прав споживачів», як й інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення, торгівельні підприємства, підприємства сфери послуг, підприємства, які вико­нують роботи, підприємства побутового обслуговування, підприємства громадського харчування. Тобто законодавством уре­гульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати або замо­вити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).

Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконав­ця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам до­говору, а також інформації про товари (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець). Придбаний товар (робота, послуга) має бути якісний та безпечний для життя і здоров'я кожної людини.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців, замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбач цілу систему способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття «споживач». Так, у преамбулі цього Закону зазначається, що ним регулюються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлюються права споживачів та визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'яза­ної перед споживачем сторони (виготівника, виконавця, продав­ця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, ус­танова, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, ре­алізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло уповноважених і зо­бов'язаних осіб.

Закон України «Про захист прав споживачів» є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів.

До системи споживчого права як комплексного цивільно-право­вого інституту, крім Закону України «Про захист прав споживачів», належать інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері торго­вельного та інших видів побутового обслуговування населення. Та­кими є, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 19 бе­резня 1994 р. № 172 «Про реалізацію окремих положень Закону Ук­раїни «Про захист прав споживачів», Порядок відбору у господарю­ючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг зразків товарів, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплекту­ючих виробів для перевірки їх якості та Порядок проведення кон­трольної перевірки правильності розрахунку із споживачами за на­дані послуги і реалізовані товари, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 p. № 215.