Антисептика, асептика історія виникнення та розвитку

Спосіб Д. Лістера став швидко по­ширюватись по всій Європі, у тому числі і в Російській імперії (П.П. Пе-лехін, Е.А. Кітер, С.П. Коломнін, М.В. Скліфосовський, В.П. Караваєв та ін.). Опір з боку консервативно настроєних лікарів було зломлено. Ре­волюційна роль антисептики Д. Лісте­ра в хірургії полягала не тільки (і навіть не стільки) в досягненні небачених доти наслідків лікування ран, а й у створенні на її основі умов для опе­рацій на внутрішніх органах, зокрема черевної порожнини. Ці органи до впровадження антисептичного мето­ду Д. Лістера були недоступні для хірургів через смертельне ускладнен­ня — інфекцію черевної порожнини, тобто перитоніт.

Антисептичний спосіб Д. Лістера з самого початку містив у собі багато елементів сучасної асептики (знезара­ження повітря, перев'язних матері­алів, рук і інструментів), тобто не був обмежений знезараженням власне рани, а отже, мав профілактичний напрямок. Досягалось все це шляхом дії хімічних речовин — тієї самої кар­болової кислоти. Але з часом було ви­явлено серйозні недоліки способу Д. Лістера: токсичні явища у хворих та лікарів, спричинені дією карболо­вої кислоти (отруєння хворих, дерма­тит та бронхіт у хірургів тощо), а та­кож пошкодження цією речовиною живих тканин у рані. До того ж було помічено недостатній антимікробний бактерицидний ефект її: у багатьох хворих у рані під струпом з мертвих тканин спостерігалися ріст мікробів і скупчення гною. З метою профілак­тики цих ускладнень замість карбо­лової кислоти почали застосовувати інші хімічні сполуки, протимікробна дія котрих уже була відома — розчин сулеми (1:1000, 1:2000), калію пер­манганат, саліцилову та борну кис­лоти. Але ці сполуки виявились або недосить бактерицидними, або ще токсичнішими (сулема).

Було помічено й інші фізичні фак­тори, що згубно діють на мікроби, зокрема гігроскопічні властивості марлі (М.Я. Преображенський) та осмо­тичні якості водних розчинів ліків. Критики способу Д. Лістера вважали, що власне всмоктувальна дія марлевої пов'язки та водного розчину карболо­вої кислоти становить більшу цінність, ніж дія карболової кислоти.

Дослідженнями особливостей жит­тєдіяльності мікроорганізмів та ви­вченням ранової інфекції (Л. Пастер, Р. Кох та ін.) встановлено, що пато­генну мікрофлору можно надійніше, ніж хімічним шляхом, знищити фі­зичним методом, зокрема дією висо­кої температури — гарячою парою чи кип'ятінням. Разом із тим відомий російський учений I.t. Мечников, ви­вчаючи імунітет, дійшов висновку, що в боротьбі в інфекцією, мікробною аг­ресією головну роль відіграють захисні реакції власного організму, життєз­датність його тканин і що пошкоджен­ня останніх супроводжується при­гніченням їх опірності інфекції. Ці наукові досягнення послужили осно­вою для створення натомість хімічної антисептики Д. Лістера способу запо­бігання рановій інфекції шляхом сте­рилізації фізичними методами, зокре­ма високою температурою, всіх тих предметів, які можуть мати контакт з раною під час виконання операції'. Цей спосіб, на відміну від антисептики, одержав назву асептики. Честь ство­рення його належить Е. Бергману та його учню К. Шіммельбушу. У 1890р. на Х з'їзді німецьких хірургів Е. Берг-ман проголосив асептику, основним засобом боротьби з хірургічною інфек­цією, а антисептику — способом, що не відповідає рівню розвитку науки. Присутній на з'їзді Д. Лістер привітав творців асептики з досягнутими успі­хами в справі, яку він започаткував.

Та відмова від антисептики у бо­ротьбі з рановою інфекцією виявилось не тільки передчасною, але й помил­ковою, оскільки без хімічних речо­вин — антисептиків — неможливо було провести стерилізацію шкіри опера­ційного поля і рук хірургів та знищити мікрофлору у ранах травматичного по­ходження. Навіть запропоновані у 1897р. Цеге-Мантейффелем гумові ру­кавички, які дозволили зробити руки "стерильними" (рукавички можна про­стерилізувати), не змогли замінити хімічних антисептичних засобів. Тому поряд із фізичними засобами профі­лактики інфекції хірурги знову поча­ли застосовувати хімічні препарати, тобто повернулися до антисептики. Цьому сприяло також створення нових, ефективніших за карболову кислоту, хімічних антисептиків.

Недостатність асептики особливо виявилась у першу світову війну під час лікування поранених з вогнепальними ранами. Через наявність великої кількості травмованих, змертвілих тка­нин та значну мікробну контамінацію (забруднення) рани ускладнювались тяжкою інфекцією. У Франції Карель-Дакен, а в Росії К.М. Сапежко такі рани рекомендували промивати розчи­ном хлорного вапна, що засвідчило значну роль хімічної антисептики в профілактиці та лікуванні ранової інфекції. Відтоді ці обидва засоби бо­ротьби з інфекцією склали єдиний ком­плекс, єдину систему боротьби з ін­фекцією, яка зараз відома як асептич­ний метод, t лише з дидактичних міркувань ми розрізняємо антисепти­ку та асептику. За XX ст. ці методи збагатились і розвинулись за рахунок місцевих механічних втручань на ранах (хірургічна обробка рани), появи різ­номанітних нових фізичних і хімічних засобів, а також біологічних препа­ратів, технічних та організаційних за­ходів. Вони й складають одну з голов­них підвалин хірургії.

Антисептика (лат. anti — проти, sepsis — гнити) — одна із складових частин єдиного асептичного методу, який забезпечує сьогодні профілакти­ку ранової інфекції під час проведення хірургічних операцій та досліджень. Антисептика — комплекс засобів та за­ходів, спрямованих на знищення мікробів у рані, тканинах і порожни­нах, що її оточують.

Сучасна антисептика і якісно, і кількісно відрізняється від первинної антисептики Д. Лістера, хоча мета у них одна — знищити патогенних мік­робів, які потрапили в рану і на тка­нини, що оточують її. Антисептика Д. Лістера мала в своєму арсеналі лише один протимікробний засіб — обмежене коло хімічних речовин, се­ред яких найбільш уживаним проти збудників гнильних процесів була кар­болова кислота. Сучасна антисепти­ка, передусім, володіє значно шир­шим колом засобів. Поряд із хімічни­ми антисептиками вона користується механічними, фізичними, біологіч­ними засобами, більше того, вона віддає пріоритет у профілактиці та лікуванні ранової інфекції не хіміч­ним, а механічним засобам або їх поєднанню.

Другою відмінною рисою сьогод­нішньої антисептики є її біологічна прийнятність і спрямування. Засоби повинні мати не тільки протимікроб­ну активність, бактерицидний чи бак­теріостатичний вплив, але бути насам­перед нешкідливими для живих тка­нин, організму. Зараз добре відомо, що головним чинником у протидії збудникам інфекції є живі тканини, їх нормальний фізіологічний стан, тому біологічна нейтральність антисеп­тичних засобів, а в ідеалі — стимулю­вання захисних властивостей живих тканин, є визначальною рисою су­часної антисептики. Як засвідчив істо­ричний досвід, антисептика Д. Лісте­ра тому й проіснувала недовго, що головний її засіб — карболова кисло­та — не стільки згубно діяла на мікро­флору, як на живі тканини, спричи­нюючи їх некроз.

Хімічна антисептика. Під хіміч­ною антисептикою розуміють застосу­вання хімічних речовин для профілак­тики інфекції та боротьби з нею. Але не всі хімічні речовини, які застосо­вуються для боротьби зі збудниками інфекції, можна називати антисепти­ками. Під останніми треба розуміти лише ті речовини та засоби, які ви­користовуються для знезараження поверхні людського тіла та відкритих, що сполучаються із зовнішнім сере­довищем, гнійних порожнин.