На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної у першій половині 1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.
31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому зібрався на останню нараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні були присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання.
5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.
У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).
Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась до народу із Маніфестом.
Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно. Трапилося так, що головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські військово-політичні організації.
Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням керівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада підняли заколот і невздовзі розширели чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох тижнів тривали бої за Львів.
На решті території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.
У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон[24] про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішні справи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість); С.Голубович (судівництво); І.Куровець (суспільне здоров’я); В.Панейко (закордонні справи).
Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом. Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво впливало і на її внутрішній курс.
Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави з усіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повинен був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян.
Проте реалізувати програму виявилося непросто. По-перше, склад Української Національної Ради був таким: сюди увійшла значна кількість послів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів, обраних ще раніше. Українське суспільство після першої світової війни значною мірою радикалізувалося, і розклад політичних сил в Українській Національній раді повністю відображав реальний рівень політичної самосвідомості народу.
По-друге, просування вперед здійснювалося поступово за посередництвом тривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державного будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвід глибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід був вкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр.
По-третє, у внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно змушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те, який відгук її дії матимуть в уряді країн Антанти.
Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради з функціями колективного президента держави.[25] Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.
Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріату не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р. було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформа відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питання шляхом розподілу поміщицької землі.
Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активності робітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919 р. Соціальне нетерпіння посилювалося тяжкими матеріалбними умовами життя, фактами корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшин Галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо.
Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайного проведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи. Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах приватної власності.
У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних груп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у зв’язку з польським наступом.
Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало на обороноздатність в умовах війни.
Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох основних завдань: відносини з Наддніпрянською українською Народною Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.
Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було досягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як втілення у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і, по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі.
1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з Директорією про державну єдність.[26] А 3 січня 1919 р. українська Національна Рада проголосила у Станіславі Акт державного об’єднання ЗУНР і УНР.
Акт 22 січня став проявом єдності українських земель в міжнародно-правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне об’єднання так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і наддніпрянщина мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості, історичного досвіду тощо.
Завантажити реферат