У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за 7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 % загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.
Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».
Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва. Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю національного питання. По суті, національне питання це селянське питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку: «колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його імперії.
Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.
Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією.
Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського міністерства іноземних справ:
«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі . Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові поглянути правді в очі».
Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає. Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.
Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років так дані наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона. Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців
Список використаної літератури
1. В.Г Афанасьева, Г.Л. Смірнова. Урок дає історія. - М.:Поліздат, 1989 р.
2. Кульчинський С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. Історія України. ДО. Освіта, 1995 р.
3. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.
4. “Освіта" № 33- газета
5. “Літературна Україна" від 14 грудня 1989 року
6. “Комсомольська правда " від 3 лютого 1990 року
7. Газета “Рада"
8. “Сільські вісті" від 4 вересня 1991 долі
9. Спецвипуск- підручник “Освіта"
Завантажити реферат