Декабристи на України

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів ш. Так було в усіх селах, де проходив полк. Головнокомандую­чий 1-ю армією Ф. В. Сакен 12 січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстан­цями.

Офіцери — учасники таємного товариства і основна маса солдатів проявили справжню відданість революції. Але кілька офіцерів, втягнутих у повстання, ганебно втекли з повсталого полка, справивши гнітюче враження на солдатів своєю зрадою. Тоді С. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів з палким закликом мужньо три­матися й залишатися відданими справі боротьби за сво­боду. Промова повернула солдатам упевненість і до­вір'я до офіцерів, що залишилися з ними.

С. І. Муравйов-Апостол не дочекався повернення з Києва розвідки прапорщика О. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п ять розвідників, які розповсюджували у Києві примірники «Православ­ного катехізиса», при поверненні в полк були арешто­вані властями в с. Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід. Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С. І. Муравйов-Апостол змінив маршрут, повер­нувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не було артилеріїП. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів під­тримку. О 4-й годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви. Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк царське командування відправило з Білої Церкви в не­відомому напрямку. В Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на Житомир. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний час втрачено і царське військове команду­вання вжило заходів, щоб відвернути ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігів­ського піхотного полка, генерал-майор Ф. К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з чотирьох ескадро­нів кавалерії Маріупольського і принца Оранського гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артиле­рійської роти на висотах між селами Ковалівкою і Усти-мівкою.

Коли колона повсталого полка з'явилася на відкри­тому засніженому полі, Ф. К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до лісу і розташованих поблизу сіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С. І. Муравйов-Апостол наказав солдатам зарядити руш­ниці, а офіцерам — построїти полк в каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані проти них війська. Але вони поми­лилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних пострілах повстан­ці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але після 7—8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко поранений в голову С. І. Му­равйов-Апостол з прапором в руках намагався зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойо­вий порядок і відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями про­ти своїх. Але ганебний приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. О. Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідо­мивши другу поразку повстання, не витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими.

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 сол­датів та унтер-офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в Триліси, а звідти 4 січня — в Білу Церкву під посиленою вартою. Поранений в бою О. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя само­губством — пострілом з пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні: декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність само­державству; збройні повстання відбувалися без ураху­вання елементарних принципів, що повинні забезпечити перемогу.

В Росії середини 20-х років XIX ст. революцій­на ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Боротьба декабрис­тів не спиралася на масовий антифеодальний рух при­гнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, пере­важили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Го­ловною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця з її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Члена­ми комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департа­менту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу гене­рал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них спра­ведливості й законності щодо революціонерів-декабрис­тів? Звичайно, ні.

«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при вступі його на трон».

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного де­кабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зі­знання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кож­ного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.