Усі науки, за виключенням слов'янської граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. В цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім'я учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові, після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам говорив про неправослав'я свого суперника, що усунув його з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали ворогами віри. І справді – діло дійшло до того, що одного разу ватага народу, під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і повбивати наставників. “Ми, - писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, - висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників, яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що русини-українці не були у великій пошані в поляків. Ті, що переходили в католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки, які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила різні противні православ'ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їх і обороняла православ'я. Таки диспути не обмежувалися тільки предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тим практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу, відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим запасом знань – це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри й української народності в польській громаді.
Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили, повинно здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, не знали законів природи настільки, наскільки вони були відкриті й досліджені тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими вони були і в географії, історії, науці права. Та доволі було й того, що вони стояли не нижче освічених поляків. Та щоб крім того оцінити ще й важливість зробленої Петром Могилою зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути на той стан, в якому перебувало розумове життя на Україні до того, і тоді його заслуга покажеться вельми значною, і успіх його заходу безмірно важливим у своїх наслідках. В краю, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви народу перебували з огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально і недбало виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не мали поняття про єство релігії, де приймалися тільки слабі початки освіти, придушувані нерівною боротьбою з чужинським і неприязним ладом освіти… В краю, де українську мову, українську віру і навіть українське походження напятновували печатю темноти, нечемності і негідності з боку пануючого племені – в тім краю нараз з'являються сотні українських молодців із здобутком тодішньої освіти, і вони не соромляться називатися Українцями, вони виступають із здобутою наукою для оборони своєї віри і народності!
Завантажити реферат