Правда, А.К. Попсуйшапка (1989) повідомляє про можливість функціонального лікування діафізарних переломів стегнової кістки, але ортез і навантаження на стегно все-таки він не застосовує з самого початку лікування, а лише через кілька тижнів після перебування хворого на скелетному витяганні. При цьому на підошві хворої ноги встановлюється контрольний "дозатор-сигналізатор" навантажень.
Біосальна. Знерухомлено одразу дві суміжні кістки.
Екстракорпоральними засобами іммобілізацію інколи обмежують лише двома кістками, але це можливе тільки при окремих локалізаціях вогнищ ураження, наприклад, на фалангах пальців або у ділянках суглобів. У інших місцях такими засобами іммобілізується щонайменше три кістки.
Інтра- та екстра-інтракорпорально дві кістки можуть бути задіяні при артродезуючих операціях, при відновленні синдесмозів, при формуванні синостомозів тощо шляхом захоплення обох кісток шпицьовими або стержньовими апаратами, кістковими трансплантатами, шурупами, шпицями, скобами, мостовидними пластинами та іншими засобами.
Порівняно просто і малотравматично запропонували іммобілізувати кістки передпліччя при моноосальних переломах И.С. Макаров, Г.Г. Ткачев (1974) та Демьянов і співавт. (1987): зламану кістку вони транскутанно прикріпляли шпицями до цілої кістки без перфорації шкіри на протилежній стороні.
Поліосальна. Іммобілізація поширюється більше, ніж на дві кістки.
При цьому часто захоплюються і непошкоджені кістки. Як правило, це здійснюється на порівняно невеликих кістках і шляхом остеосинтезу шпицями.
Сюди також відносяться практично всі методики екстракорпоральної іммобілізації та традиційні способи іммобілізації витяганням, тому що при їх здійсненні змушені захоплювати не тільки травмовану кістку, але й судини.
Інколи це може мати певний позитивний ефект. Наприклад, в окремих випадках переломів променевої кістки у типовому місці це дозволяє, захопивши гіпсовою шиною ділянки п'ястка і передпліччя, звільнити від суглоб, оскільки значну частину іммобілізаційних функцій у такій ситуації бере на себе непошкоджена ліктьова кістка.
З аналогічних міркувань можна також обмежити зовнішню іммобілізацію і уникнути відкритої операції остеосинтезу при переломах плесневих кісток, якщо крайні з них непошкоджені. Подібно місце при переломах окремих ребер, через що іммобілізаційні заходи часто обмежують тільки м'якотканинними пов'язками та наклейками або і без них.
У інших випадках включення в іммобілізацію непошкоджених кісток, а значить і утворюваних ними суглобів, має лише негативний функціональний ефект.
На цьому фоні лікування витяганням виглядає дещо краще, ніж інші методики. Наприклад, скелетним витяганням при переломі виростків стегнової кістки знерухомлюються лише сусідні з нею суглоби, а при застосуванні митної гіпсової пов'язки - практично всі суглоби нижньої кінцівки. Це значно збільшує тривалість функціональної реабілітації після зрощення перелому і є одним із основних недоліків знерухомлення за допомогою жорстких екстракорпоральних засобів.
Розміщеність засобів відносно кістки.
Розміщеність засобів іммобілізації відносно кісток (або їх фрагментів) має визначальне значення для багатьох базових термінів, зокрема тих, що стосуються остеосинтезу. Накістковий, внутрішньокістковий, черезкістковий та інші його назви на перший погляд здаються простими та однозначними. Проте, далеко не всі вони виявляються такими насправді, що видно навіть із того мінімуму варіантів розміщення, який ми виділили і подаємо практично без урахування їх численних поєднань.
Екстраосальна. Засоби іммобілізації знаходяться зовні кістки, можуть розташовуватись наступним чином:
- безпосередньо на її поверхні, як наприклад, церкляжі, але відносно: окістя це розташування може здійснюватись безокісно (аперіостально), підокісно (аперіостально) та наокісно (супраперіостально);
- попри кістку, що трапляється за особливих обставин і здійснюється лише певним чином:
а) шляхом введення шпиць дотично попри кістку (параосально), що інколи вимушено застосовують при множинних багатоскалкових переломах переважно у ділянках стоп або кистей;
б) при невдалому інтрамедулярному остеосинтезі (наприклад, у такому надзвичайному випадку, коли оператори не зуміли ввести у другий уламок належну до нього частину стержня та через неможливість виправити ситуацію гайно або шляхом повторної операції змушені були залишити цю частину стержня попри цей уламок;
- інтерстіціально зокрема, у вигляді кругових черезм'язових швів довкола :кісткової трубки, яку таким способом можна реставрувати із численних скалок;
- зовні тканин, які оточують кістку, тобто зовні шкіри, що характерне для застосування шин, пов'язок та інших засобів.
Трансосальна. Функціональні елементи засобів остеосинтезу пронизують кістку наскрізь, як це передбачено найбільш популярними методиками операцій із застосуванням шпицьових та стержньових апаратів.
Нині стало узвичаєним називати трансосальними лише згадані апаратні засоби остеосинтезу, хоч такими є більшість методик із застосуванням шурупів, болтів-стяжок, шпиць тощо. Трансосальні елементи фіксаторів розміщують як правило, впоперек трубчастої кістки або під кутом до неї, однак могуть розташовувати й у напрямі її поздовжньої осі.
Інтраосальна. Засоби остеосинтезу розташовані і повністю, наприклад тоді, коли фіксатори виготовлені із біологічних матеріалів, особливих полімерів та інших речовин, які можуть розсмоктуватись в організмі людини, у зв'язку з чим нема необхідності їх видаляти.
Інтеросальна. Засоби остеосинтезу сполучають кістки між собою, що найчастіше має місце при переломах дрібних кісток, вивихах у суглобах плечового пояса та у гомілковоступневому суглобі, при розривах міжкісткових синдесмозів і у переважній більшості артродезуючих та синостозуючих операцій.
Розміщеність засобів відносно частин кістки.
Кожен із засобів остеосинтезу створений із розрахунком на його певну локалізацію у межах кістки. Є засоби, котрі мають дуже обмежене поле дії (наприклад, для балок – майже виключно діафіз кістки), а є такі, що застосовуються практично на всій ії довжині, наприклад, шурупи.
Апофізарна. Фіксуючі засоби розташовані уділ з приводу переломів яких вони найчастіше застосовуються.
Це здійснюється переважно шляхом відкритого компресійного остеосинтезу шурупами. В окремих випадках застосовуються шпиці, поєднані з компресійними 8-подІбними дротяними петлями. Закритий остеосинтез у ділянках апофізів найбільш зручно виконувати кількома різнонаправленими шпицями.
Епіметафізарна. Засоби остеосинтезу технічно неможливо розташувати тільки у межах епіфізів, а також не бажано їх вводити через епіфізи, тому функціональні елементи фіксаторів практично завжди захоплюють метафізи кісток. У таких умовах найбільш делікатним є шпицьовий остеосинтез, особливо коли змушені оперувати з приводу епіфізеолізів у дітей.
Завантажити реферат