Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі

Яким чином складалося військо запорізьких низових козаків, про це ми маємо кілька достеменних свідчень. “Народився я на україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересуньмо виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я і при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли і записали в у військо. У війську мене назвали Журбою, бо я все мовчки працював, а після того як на чатах не доглядів як поляки нашу здобич віднесли прозвали мене Іваном Присліпкою”.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за п‘яти умов:

- бути вільною і незалежною людиною,

- розмовляти українською мовою,

- присягнути на вірність російському цареві,

- сповідати православну віру,

- пройти певне навчання.

Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи і ніхто не порушував. За третьою умовою прийняти в Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись в цьому, церкві перед пристолом Божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен був прийняти православіє. За п‘ятою умовою той, хто вступав до січі повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.

Той, хто приймав ці п‘ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: “того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували”.

Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 куренів, а той, чи інший з них залежно від власного вибору й тут же при записі в курені, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього боку, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку, цю зміну прізвища робили для того, щоб приховувати минуле право прийнятих у Січ.

Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу.

5.2. Одяг та озброєння козаків.

Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова укра­їнської пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козаць­кої вірші: «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, про­водячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на зли­денних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже'в ранні часи їх іс­нування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у коза­ків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.

Навіть у XVIII ст. багато запорожців усе ще вдягалися просто й часто потре­бували як кравців, так і шевців; так, 1749 р., з огляду на майбутні переговори татарських депутатів із запорізькими, майор Никифоров, представник росій­ського уряду, просив останніх «быть во всей готовносте й убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быгь»; згодом, 1767 р., запорізький Кіш вимагав від своїх депутатів, котрі їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Січі на власні потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхідне .

Початкове, за свідченням українського літописця, одягом запорізьких козаків було одне чи двоє убрань, і лише потім, коли вони звоювали турецьку й татарську землю, «очень одобычились й сделались богаты всяким достат­ком». У XVII ст. оршанський староста Филон Кміта змальовує черкаських козаків обідранцями , а француз Дельбурку — жебраками . Сучасник Петра Великого розкольницький піп Іван Лук'янов, їдучи з Москви до Єрусалима через Україну й побачивши біля Фастова козацьку ватагу полковника Семена Па­лія, зображає її у своєму щоденнику такими словами: «Городина то хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянной круг жилья всего; вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельцами крепок, а люди в нем, что звери. По земляному валу ворота частме; а во всех воротах копанн ямы, да солома посла­на в ямн; там Палеевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати: голн, что бубньї, без рубах, нагие, страшим зело; а в воротех из сел проехать нельзя ни в чем; все рвут, что собаки: дрова, солому, сено, с чем ни проезжай . А того дня у них случилось много свадеб, так нас обступили, как єсть около медведя: все козаки, Палеевщина, й свадьбьі покинули; а все годудба безпорточная; а на ином й клока рубахи нет; страшим зело, черньї, что арапы, й лихи, что собаки: из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мн им й втроє, что таких уродов отроду не видали: у нас на Москве й на Петровском кружале не скоро сьіщешь такова хочь одного». Такою ж мірою й цілком справедливо можна прикласти опис попа Лук'янова й до запорізьких козаків. Самі запорожці казали про себе: «У нас проклята мате ма — ні сорочки, ні штанів, одна проклята сірома». «На них ні чобіт, ні штанів, ні сорочки не було; а на іншому самі рубці висять; мов той циган іде — п'ятами світе». «Запорожець як надів сорочку, так увесь год і не скида її, поки сама не спаде з пліч, а йде баниться, штанів не скида: «не го­диться» — каже».

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи тур­ків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з со­бою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .

Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх но­татках XVI ст. німецького посла Бріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки або плащі, які були їх голов­ним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів . У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інже­нера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків. Але ці відомості надто за­гальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим вер­хом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річко­вого звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час вій­ни. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одя­гом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб зба­витися від миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами то­го ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи 16. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинав­ся він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеле­ним чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід».