Основи охорони здоров'я в Україні та за кордоном

Охорона здоров'я в Україні — це науково обґрунтована систе­ма лікувально-профілактичних та оздоровчих заходів, метою яких є зміцнення здоров'я людей, запобігання захворюванням, підви­щення працездатності і продовження їх активної життєдіяльності. Для виконання цих завдань створено органи охорони здоров'я, а та­кож державні та громадські заклади з охорони та поліпшення здо­ров'я людей.

Щодо мориторингу цієї справи, то охорона здоров'я в Україні розвивалася згідно з історичними періодами її існування. Так, ор­ганізація охорони здоров'я ще за часів дореволюційного періоду знаходилася на дуже низькому рівні. На належному рівні була: вона тільки у великих містах, губернських центрах. Відсутність такої ор­ганізації на периферії, важкі санітарні умови життя провокували ви­соку захворюваність та смертність серед населення. Післяреволюційний період характеризується відновленням народного господарства, в тому числі й охорони здоров'я. Відтоді закладено фундамент теоретичних та організаційних основ охорони здоров'я

у нашій державі. Як наслідок, поліпшуються умови праці, побуту, медичного обслуговування, охорона здоров'я населення стає знач­ною галуззю народного господарства, яка має широку мережу амбу­латорно-поліклінічних та лікувальних закладів, жіночих консуль­тацій, дитячих поліклінік тощо.

За часів Великої Вітчизняної війни було пошкоджено та зруй­новано багато закладів охорони здоров'я, які довелося відбудовува­ти заново. У державі було проведено широкі оздоровчі заходи, ліквідовано багато інфекційних захворювань, зменшено захворю­ваність на деякі хвороби, в тому числі професійні, з тимчасовою втратою працездатності тощо.

Якщо середня тривалість життя до революції 1917р. складала 32 роки, то нині вона збільшилася до 70 (74 р. для жінок, 68 — для чоловіків). Цими цифрами можна ілюструвати досягнення охоро­ни здоров'я як галузі народного господарства, але проблеми ще існують і їх треба вирішувати. Закон України «Про охорону здо­ров'я», прийнятий Верховною Радою України у 1993 p., наголо­шує: охорона і зміцнення здоров'я людей є найважливішою спра­вою. За цим законом проблеми здоров'я повинні розглядатися з широких соціальних позицій, які стосуються насамперед умов праці і побуту та рівня добробуту. Необхідно якомога швидше задо­вольнити потреби населення у високоякісній лікувально-профілак­тичній та фармацевтичній допомозі, підвищити якість медичного обслуговування, загальної диспансеризації, підвищити рівень охо­рони здоров'я матері та дитини, розвивати мережу закладів охоро­ни здоров'я.

Небезпека переносу інфекційних захворювань і поширення епідемій, які можуть перерости в пандемії, викликала необхідність створення 7 квітня 1948 р. Всесвітньої організації охорони здо­ров'я (ВООЗ) при Організації Об'єднаних Націй (ООН). Відтоді день утворення цієї організації є Всесвітнім днем охорони здо­ров'я. Загальна мета ВООЗ полягає у розширенні міжнародного співробітництва усіх країн в галузі охорони здоров'я. Представни­ки охорони здоров'я України також беруть участь у роботі цієї ор­ганізації.

ВООЗ координує діяльність окремих країн щодо боротьби з інфекційними та паразитарними хворобами, проводить велику ро­боту щодо підготовки та підвищення кваліфікації медичних працівників різних країн, зміцнення служб охорони здоров'я насам­перед у країнах, що розвиваються.

Глобальна стратегія ВООЗ — досягнення здоров'я для усіх, тобто забезпечення всього населення світу медичною допомогою. У функції ВООЗ входять: відновлення міжнародних санітарних правил, розробка міжнародної фармакопеї, міжнародної коменда­тури та класифікації хвороб, травм та причин смерті; поширення інформації про епідеміологічну ситуацію, нагальні проблеми ор­ганізації охорони здоров'я, санітарний стан; координація наукових досліджень тощо.

Спеціалісти ВООЗ направляються в країни як консультанти, радники самостійно або у складі бригад фахівців для здійснення до­помоги в організації медичних служб, вивчення стану здоров'я, підготовці кадрів тощо.

ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я ЗА КОРДОНОМ

Охорона здоров'я в зарубіжних країнах складається з багатьох різноманітних типів, з яких можна виділити три основні — приват­нопідприємницька система, страхова медицина і державна медицина.

Приватнопідприємницька система ставить за мету насамперед бізнесові справи, тобто має переважно приватний характер охоро­ни здоров'я і складається з великих приватних платних лікарень, до­бре обладнаних, оснащених найновішою лікувальною та діагно­стичною апаратурою. Там працюють висококваліфіковані спеціалісти. Ці лікарні є власне комерційними підприємствами, вони в основному недоступні широким масам населення. Ці лікарні працюють позапланове і належать різним організаціям: дер­жавним, страховим, муніципальним, благодійним, приватним ко­мерційним асоціаціям та окремим особам.

В усіх зарубіжних країнах є органи управління: міністерства та департаменти охорони здоров'я, але коло їх діяльності дуже об­межене. Наприклад, міністерства охорони здоров'я керують в основному санітарним законодавством, організацією санітарного нагляду, регламентацією лікарської діяльності, установленням прав на лікарську практику тощо.

Лікувальну допомогу за рахунок державного бюджету здійснюють військова медицина, медична допомога інвалідам війни, деяким іншим категоріям хворих (із психічними захворюван­нями, туберкульозом) і особам похилого віку.

Страхова медицина з'явилася із введенням соціального страху­вання населення. Існує фонд внесків працівників, з якого страхові каси сплачують витрати на медичну допомогу застрахованим. Але ця медицина не має власних медичних закладів, вона підписує дого­вори з окремими приватними лікарями на обслуговування застрахо­ваних, сплачуючи прийом у лікаря і відвідування вдома за певним тарифом.

Таким чином, медична допомога застрахованим фактично не є безкоштовною.

Державна медицина зарубіжних країн суттєво відрізняється від нашої. По-перше, міське самоуправління мас в своєму підпорядкуванні лікарні, частково платні, диспансери, дитячі консультації. Мережа цих закладів мала, можливості їх дуже обмежені, ліжок для усіх, кому потрібна госпіталізація, не-вистачає. По-друге, лікарі загальної практики не працюють на державній службі, а за договором. У такому разі виникають значні труднощі в організації спеціалізованої допомоги, ор­ганізації поліклінічних центрів. За користування стаціонарною допомогою у кращих лікарнях треба платити. Платними залиша­ються зуболікарська допомога, додаткове харчування, догляд вдома, а також медикаменти.