Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст. явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і імперії.
*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню – міністр). Походження міністеріалів пов`язано з воєнною реформою Карла Мартелла і потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення міністеріала.
Клюнійський рух.
Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.
Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий Клюнійський рух.
Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей тощо.
Багато священників були неосвітчені; система підготовки духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і виступило абатство Клюні.
Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських осіб.
Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.
В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.
Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.
В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою країною.
В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя київського.
Клюнійські реформи.
У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, і Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-німецьких імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за волею імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за яким римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви – кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом зовсім відпало. Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках римських баронів, ані в руках німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення целібату і виступав за інвеституру духовенства тільки від церкви.
Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно- політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом Гвіскаром, який визнав себе вассалом “святійшого” престолу. Тепер папи могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з Тосканським маркграфством, володарка якого, матильда, подарувала графство папі.
У 1074 р. Гільдебранд зайняв “святіший” престол під ім`ям Григорія VІІ. Свої погляди він опублікував у 1075 р. в “Повелінні папи” – програмі миродержавної влади церкви. Папа – вассал Бога (Григорій VII іменував себе консулом бога на землі), а імператор – вассал папи – такий висновок із цього акту.
Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це була людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий. Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою ГенріхаVII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.
Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів. Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знамените послання. “Ми, Генріх, божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…”, - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: “Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: “Забирайся геть! Забирайся геть!”. Король гнав папу з престола.
Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.
У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживше немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.
Завантажити реферат