Клас феодалів формувався поступово. У нього входили князі, бояри, дружина, місцева знать, посадники, тіуни і т.д. Феодали здійснювали цивільне управління і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємно зв'язані системою васалітету, що регулює права й обов'язки один перед одним і перед державою. Для забезпечення функцій управління населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їхній зв'язок з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Руській Правді розкриті лише деякі аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за убивство) у 80 гривень за убивство князівських слуг, конюхів, огніщан. Але про самих бояр і дружинників кодекс мовчить. Імовірно, за зазіхання на них застосовувалася страта. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних хвилювань.
Наступна група статей Руської Правди захищає власність. Установлюється штраф у 12 гривень за порушення земельної межі. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу вказує на приналежність власності феодалу. Такий же штраф випливає за руйнування бджоляників, боярських угідь, за крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи в 12 гривень установлюються за побої, вибиті зуби, ушкоджену бороду, - видимо, корпоративне розуміння честі найчастіше приводило до фізичних зіткнень.
У феодальному прошарку раніше, усього відбулося скасування обмежень на жіноче спадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками установлюються високі штрафи - від 1 до 5 гривень золота, за інших - до 5 гривень срібла.
Обов'язки селянського населення стосовно держави виражалися в сплаті податків у формі данини й оброків і участі в збройному захисті у випадку воєнних дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.
У науці існує ряд думок про смердів, їх вважають вільними селянами, феодально-залежними, особами рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібною з дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні залежні (раби). Важливе місце в обґрунтуванні думок мають дві статті Російської Правди.
Стаття 26 Короткої Правди, що встановлює штраф за убивство рабів, в одному прочитанні говорить: «Ав смерді й у холопі 5 гривень» (Академічний список). В Археографічному списку читаємо: «А в смерді в холопі 5 гривень». У першому прочитанні виходить, що у випадку убивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. З другого списку випливає, що смерд має холопа, якого убивають. Розв'язати ситуацію неможливо.
Стаття 90 Великої Правди говорить: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки у нього, то дати їм придане…» Деякі дослідники трактують її атом у значенні, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз'ясняють ситуацію - мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення жінок від спадщини властиво на визначеному етапі всім народам Європи.
Однак труднощі визначення статусу смерда на цьому не кінчаються. Смерд по інших джерелах виступає як селянин, що володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон установлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф у 3 гривні. Руська Правда ніде конкретно не вказує на обмеження правоздатності смердів, є вказівки на те, що вони виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних громадян.
Руська Правда завжди вказує при необхідності на приналежність до конкретної соціальної групи (дружинник, холоп і т.д.). У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про смердів мова заходить лише там, де їх статус необхідно спеціально виділити.
У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність. Відношення до особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина, позбавлена власності або яка промотала її, могла забезпечити майнові зв'язки з іншими особами єдиним, що у неї залишилося, власною особистістю.
Важливим джерелом права в Древній Русі були Князівські Церковні Статути. До нас дійшли в цілості два Статути. Статут Володимира Святославовича й Устав Ярослава Мудрого.
Статут Ярослава присвячувався головним чином сімейно-шлюбним відносинам, злочинам проти родини і моральності. Зустрічалися покарання за ці діяння як би двоїсті і від князя і від єпископа. Майже всі покарання майнового характеру. Тільки в одному випадку передбачалася страта - ст. 13 Статуту. У цій статті установлювалася відповідальність чоловіка за двоєженство. Установлювалося покарання у 40 гривень на користь єпископа, а незаконна дружина (як правило молода) містилася в монастир. Якщо ж чоловік заподіював зло своїй законній дружині (наприклад, уб'є розсерджений на те, що його розлучали з більш молодою), то в цьому випадку, можливо, було застосування страти.
У Статут Ярослава зустрічаються статті, що носять яскраво виражений класовий характер. За зґвалтування й образу жінки встановлювався штраф, розмір якого залежав від положення потерпілої. Якщо потерпіла була дружиною або ж дочкою боярина, то найбільша сума. Якщо малого боярина, то менше, якщо простої людини, то ще менше.
Передовсім Київська Русь була розвиненою правовою державою (Ще в «Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена, які є нашими предками жили на землі роду свого . за законами батьків своїх ): кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні , і в суміжних державах.
Причина в характері й змісті правового кодексу: він складений на основі багатовікового звичаєвого права народу, але частина законів було конституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім’ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинами — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх сферах життя людей. Пізніше, за Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок, але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно розвивалася, чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.
В «Руській Правді» виявилася демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до поєднання волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності («Аще будить русин (представник Південної Русі), любогридин (князівський дружинник), любокупчина, любоябетник (княжий службовець), любомечник (дружинник), ише ізгой (відпущений раб), любословенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремої людини, а водночас — і держави. Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда» регламентувала права і обов’язки всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.
Завантажити реферат