Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знати належали цар, жриці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласники. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися повинні були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки оброблювала ними земля вважалася царською.
Основну роботу силу становили раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне становище рабів і закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників.
У Боспорській державі I - III ст. н. е. почали масово відпускати приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження феодальних відносин. Паралельно з відпуском рабів на волю посилювалася експлуатація напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники отримували чимало товарного хліба, що йшов на експорт.
Боспорське царство – це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони проводили самостійну торгову політику, карбували монету.
Перші три століття н.е. у Боспорській державі спостерігалося намагання до центральної влади. На чолі держави стояв спадковий цар.
Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючий селами.
Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв’язку з сусідніми племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів, очолюваний головним перекладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи. Ними управляли призначені царем намісники.
Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст колоній, частина яких увійшла до складу Боспорського царства, ретельно захищало інтереси рабовласників і розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного власника всієї землі.
Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними емігрантами. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Дегтяр П.Д. Історія держави і права України. – К.:-Міжн.н-тех. університет.1997.
2. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: - Львів: Світ. 1996.
3. Мурзин В.Ю. Происхожение скифов. Основные этапы формирования скифского этноса. – К., 1990.
4. А.С.Чайковський, В.І.Батрименко, О.І.Гуржій. Історія держави і права України.-К:1997.
Завантажити реферат