Рабовласницькі державні утворення на території північного причорномор'я

Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважа­лися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Зло­чином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Пору­шення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.

Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, обра­жання).

Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Дов­гий час у скіфів зберігалася кровна помста. Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального проце­су. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснював­ся слідчий процес.

II. ГРЕЦЬКІ МІСТА-КОЛОНІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ,

ЇХ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

У VIII- V ст. до н.е. старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор’ї.

Серед них – Олівію на правому березі Бузького лиману, тепер біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області, Тіру на березі Дністровського лиману, тепер Білгород-Дністровський Одеської області; Херсонес - на місці сучасного Севастополя; Пантінакапей - на місці сучасної Керчі; Фанагорію на Таманському півострові, тепер поблизу селища Сінного Темрюцького району Краснодарського краю; Керкініду – на місці сучасної Євпаторії Кримської автономної республіки, Німфей - на західному березі Керченської протоки, тепер у складі міста Керчі; Танаїс - у гирлі Дону, тепер біля станиці Недвиговської Ростовської області, Феодосію – там, де розташоване сучасне місто. Багато з них незабаром перетворилися на міста, значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними племенами та іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим племенам (здебільшого представникам племінною верхівки) античні міста – держави Північного Причорномор'я постачали вино, зброю, ювелірні вироби та інші предмети розкоші. Основним предметом вивозу до грецьких держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти.

Античні міста – держави проіснували до IV-Vст. Н.е. Однак уже з 30-х років III ст.н.е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок наскоків готів – племен східних германців, які наприкінці II ст. н почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст. н.е. досягли Північного Причорномор’я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об’єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського історика Йордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи. Навала гунів ( давні кочові племена, які з території Північного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні слов’яни , що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.

Грецькі колонії були рабовласницькими містами-державами. Накопичення багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у меншості, поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два антагоністичних класи. Рабовласники були вільними повноправними громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в інші землі, утримувати збройні загони. Вільні громадяни – жінки та іноземці – не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були тільки чоловіки – уродженці міста.

Більшість населення становили раби. Вони не мали жодних прав і були власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їх працею, життям і смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували податки державі та входили до ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ’я призводили до повстань. Так, 107 р. до н.е. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів на чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.

Грецькі колонії були рабовласницькими державами. За формою правління- демократичними та аристократичними республіками.

Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років.

До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, нормування грошової системи., звільнення іноземних купців від мита тощо.

Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив суд присяжних, а також головний жрець міста – базилевс, котрий відав релігійними культурами.

Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою.

Військовими справами відали архонти і стратеги.

Нагляд за порядком на ринку здійснювали агораноми.

За порядком у місті стежили астиноми.

Контролювали додержання законів номофілаки.

Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали їх панівне становище у суспільстві.

III. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА ПРАВО

БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА

Найбільшою з античних держав Північного Причорномор’я було Боспорське (Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у Пантікапеї. Воно виникло внаслідок об’єднання античних міст-держав на початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й об’єднувало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили і місцеві племена.

Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами, Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор’я посідала торгівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок. У міста Боспорського царства імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо.

Період найбільшого економічного і культурного розвитку припадає на IV- III ст. до н. е. У другій половині II ст. до н. е. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов’янських полян) у середині III ст. н. е. Підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор’я завдали гуни. У зв’язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування.