Постмодернізм та українська історична наука

План

1. Вступ

2. Початок і еволюція постмодернізму

3. Визначення постмоденнізму та його поширення

4. Постмодерністська філософія історії

5. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України

6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки

7. Висновок

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких пи­тань: початок та еволюція постмодернізму, визна­чення постмодернізму та його поширення, пост­модерністська філософія історії, обставини роз­витку постмодернізму II в сучасній історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології ук­раїнської історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років під час неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модер­нізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до при­родного завершення, постмодернізм також було насадже­но насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який да­тує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасни­ми т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, як­що взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер роз­витку культури і науки при тоталітарних режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його не­зручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, го­ворити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II пере­творюється знову (як свого часу) постмодернізм І з на­пряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмо­дерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації те­орії та практики постмодернізму II (наприклад, у музи­ці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та че­ченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді, заперечують лібераліза­цію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило останніми часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ