Постмодернізм та українська історична наука

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ IIВ СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.