Постмодернізм та українська історична наука

макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимо­гою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до де­сяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і без­плідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослід­ницького методу (наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець історії, бо є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмо­дернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщи­на постмодернізму І, коли виникла практика писати езо­повою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань з по­зицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та роз­глядається від початків виникнення теорії пізнання, от­же, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національ­ної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випад­ку зрозумілий.

Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на за­гал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспіро­ваною дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в істо­ріографії (представників постмодернізму І вистачає і во­ни продовжують свою деконструкцію) незалежно від то­го, чи ці послідовники використовують вивіску постмо­дернізму, чи від неї відмовляються.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли при­хильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагоро­дити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер­нізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмо­дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо­дернізму II; що до його заслуг належить глибокий джере­лознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку йо­го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодер­нізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування істо­ричного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення струк­туралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнен­ня нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і да­ти не могли постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традицій­ну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації старих імперій, те­пер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати свою долю та утворювати незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відпо­віді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.