Норма права — це загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване і таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.
Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей).
По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов’язковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те, скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві признаки поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.
По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені і міри примусу в випадках його порушення.
По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права і обов’язки; санкції за неконання обов’язків.
По-четверте, норма права — загальнообов’язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивида, а для всіх людей, що входять до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.
По-п’яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права — загальне і загальнообов’зкове правило поведінки.
По-шосте, зміст правової норми визначається об’єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона направлена. Він формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, оріентацій держави і інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом відносин, що регулюються.
Норма права — правова реальність навіть в тому випадку, якщо вона ні разу не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, які застосовуються безпосередньо і опосередковано — через інші норми.
Таким чином, норма права — це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого.
Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості - один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’єктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобов’язуючий характер є одною з характерних рис юридичних норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закріплює умови, при яких індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби іншого“. Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування балансу обмінних зв’язків - тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов’язкові, що є однією з найбільш характерних властивостей юридичних норм.
Норма права є науковим, об’єктивно обгрунтованим розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин.
Загальний характер норми права не витікає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яке об’єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами.
В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»; впорядкування їх структури і системи в цілому.
Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм — зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.
Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:
Завантажити реферат