Треба відмітити, що у Законі України “Про лізинг” реалізований підхід до правового регулювання лізингу, що базується на визнанні того, що існує особливий інститут лізингу, норми якого не співпадають з нормами інших інститутів цивільного права. Дійсно, лізингоодержувач має більшість прав покупця за договором купівлі-продажу, в якому він не є стороною договору, а роль і функції лізингодавця і лізингоодержуча суттєво відрізняються від ролі і функцій орендодавця і орендаря.
У законі, зокрема, наведені визначення лізингу, фінансового та оперативного лізингу, суб’єктів та об’єктів лізингу, у ст.7-18 фактично розглядається зміст договору лізингу, права і обов’язки сторін. Зазначається також, що майно, передане у фінансовий лізинг, зараховується на баланс лізингоодержувача, а за договором оперативного лізингу- залишається на балансі лізингодавця. Об’єкт лізингу є власністю лізингодавця протягом усього строку дії договору лізингу. Право власності на об’єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об’єкта лізингу. У разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна, об’єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. Закон розглядає також питання про бухоблік та звітність щодо лізингових операцій, порядок сплати мита, ПДВ та акцизного збору при імпортуванні об’єктів лізингу тощо.
Важливо, що прикінцевими положеннями визначено, що прийняті раніше нормативні акти діють у частині, що не суперечить даному Закону. У цілому закон відповідає сучасним поглядам на визначення та регулювання лізингу. Він не суперечить положенням Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що дає змогу брати участь українським лізинговим компаніям, банкам та підприємствам у міжнародній лізинговій інтеграції. Проте цей закон не позбавлений і недоліків, про які мова піде у третій частині даної роботи.
У “Положенні про ліцензування банків в Україні”, затвердженого правлінням НБУ №182 від 23.07.96р. сказано, що “ліцензія на прво придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг) надається банку при умові наявності відповідного внутрішнього документу, строку діяльності протягом двох років та наявності зареєстрованого та фактично сплаченого статутного фонду у сумі не мешої 1 млн. ЕКЮ”[2].
2. Етапи здійснення лізингового процесу комерційними банками України.
З самого початку розгляду етапів здіснення лізингового процесу комерційними банками України треба відмітити, що на практиці українські банки частіше виступають засновниками власних лізингових компаній- Фінансово-лізинговий Дім банку «Україна», Укрексімлізинг, Аваль-лізинг та ін. Окремі банки реалізують лізингові проекти як кредитори, рідше як лізингодавці.
Треба відмітити, що проведення лізингових операцій банками (при використанні безпосередньої форми участі банку у лізингових операціях) у своїй структурі відрізняється від проведення таких операцій лізинговими компаніями тим, що при цьому особа лізингодавця і банку “злита в одну” (за виключенням випадків особливо складних угод, коли у їх фінансуванні приймають участь декілька банків), отже, є відсутніми відносини кредиту лізингодавця та фінансуючої банківської установи, та відповідними випливаючими з цього особливостями сплати лізингових платежів (величина плати за використані кредитні ресурси відсутня, є тільки комісійні виплати).
Трохи нище ми дамо і загальну схему проведення лізингових операцій. Далі ж ми більш детально розглянемо етапи процесу підготовки і реалізації лізингових положень, що їх проходять суб’єкти лізингу, серед яких лізингодавцем виступає банк.
Ці етапи такі:
- підготовка та обгрунтування лізингової угоди;
- юридичне оформлення лізингової угоди;
- моніторинг виконання лізингової угоди.
На першому етапі здійснюється необхідна підготовча робота для укладання юридичних договорів. Це важливий етап, який вимагає детального вивчення всіх умов і особливостей кожної угоди. Лізингові операції, що здійснюються на даному етапі, оформляються у таких документах:
- заявка про надання лізингових послуг, яку отримує банк-лізингодавець від майбутнього лізингоодержувача[3];
- висновки про платоспроможність лізингоодержувача та ефективність лізингової угоди;
- замовлення-наряд, що подається постачальникові банком-лізингодавцем[4].
Процес закріплення лізингової угоди здійснюється на другому етапі. При цьому лізингові процедури оформляються у таких документах:
- лізинговий договір банку з підприємством (чітко регламентованої форми такого договору, звісно, нема, але у додатку №3 наведений приблизний зразок такого договору);
- договір купівлі-продажу майна, що передається в лізинг;
- акт прийняття об’єкта лізингу у експлуатацію[5];
- договір про технічне обслуговування переданого в лізинг майна;
- договір про страхування об’єкту лізингу.
На третьому етапі здійснюється експлуатація об’єкта лізингу. Лізингоодержувач забезпечує збереження лізингового майна, утримання його у робочому стані, здійснює лізингові платежі. На даному етапі лізингові операції відображаються у бухгалтерському обліку та звітності, а після закінчення строку лізингу оформляються відносини щодо подальшого використання майна.
Отже, для здійснення лізингових операцій банк-лізингодавець проводить попередню організаційну роботу з вивчення лізингового ринку, його основних тенденцій, виявлення попиту на певні види устаткування, проведення рекламної кампанії про свою діяльність.
Ініціатива в укладанні лізингової угоди надходить, як правило, від лізингоодержувача. Разом з тим лізингоодержувач може звернутися до лізингодавця з проханням підібрати постачальника майна, хоча останнє слово залишається за лізингоодержувачем. Подальші відносини між сторонами базуються на основі заявки від лізингоодержувача на купівлю майна і передачу його у тимчасове користування. Заявка повинна містити назву підприємства, технічні характеристики, кількість одиниць обладнання, його економічні параметри, назву підприємства-виробника (постачальника) об’єкта лізингу, пропозиції по сплаті та ін. Одночасно із заявою потенційний лізингоодержувач надає банку-лізингодавцю копію свого статуту та всю необхідну інформацію про свій економічний стан та перспективи його розвитку. В свою чергу лізингодавець здійснює перевірку платоспроможності свого ймовірного клієнта та аналіз лізингового проекту з точки зору можливості повторної здачі майна у лізинг чи його продажу у випадку дострокового розірвання угоди.
При оцінці платоспроможності лізингоодержувача банк може користуватися загальною схемою, прийнятою для оцінки платоспроможності своїх клієнтів; але його передусім цікавить здатність лізингоодержувача виконувати свої зобов’язання на перспективний період, що ускладнює цей аналіз, включаючи до нього крім коефіцієнтів покриття, ліквідності та додаткових показників кредитоспроможності аналіз загальної економічної стійкості підприємства, можливості технічного переозброння, оновлення асортименту продукції і т.ін.
Завантажити реферат