Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко.
На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.
Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати".
В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.
З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".
5. Мовна політика царської Росії після 1654 р.
Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатом сентецію "коли буде багато мов, то піде смута по землі", московські цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на московський зразок.
Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: " . вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …".
З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIIIстолітті:
1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма – чорнило і пера без дозволу начальства.
1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури.
1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими.
1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, зруйнування Запорізької Січі.
1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління.
Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії.
Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено".
Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрьмах народів, під скіпітром вінценосних імперій – у цих тюрьмах конатиме і його мова.
Завантажити реферат